Лялька - Страница 26

— Нарешті, — сказала Бакстер, коли він підійшов до їхнього з Едмундсом столу. — Добре було відпочивати, поки ми виконували твою роботу?

Вульф проігнорував кепкування. Він краще за інших знав, що ворожість була для Бакстер стимулом: засмученість — агресією, розгубленість — спротивом, засоромленість — жорстокістю. Від того випуску новин суботнього вечора вона була незвично тихою і навіть не намагалася зв’язатися з ним, попри те, що була єдиною, із ким би він хотів поговорити. Здавалося, вона збиралася діяти так, наче й не чула імен тих, хто був у списку, і Вульф охоче підіграв їй.

— Виявилося, що від цього малого покидька, — вона вказала на Едмундса, який сидів поруч із нею, — все-таки може бути якась користь.

Бакстер ввела Вульфа в курс подій. Після того, як експерт повідомив, що амброзію могли виростити у будь-якій теплиці країни, вони були змушені відмовитися від думки з’ясувати походження рослини. Те саме з квітами: всі букети були куплені в різних флористів по всьому Лондону і кожного разу їх оплачували готівкою за допомогою пошти.

Далі вони пішли по сліду Едмундса й навідалися на фабрику «Key Foods» і тепер мали вичерпний перелік працівників, які працювали вночі перед отруєнням Наґіба Халіда. Що найважливіше, на записах камер спостереження вони побачили невідомого чоловіка, який рано-вранці заходив до будівлі. Едмундс із гордістю передав Вульфу флешку з відео, виглядаючи так, наче поплескування по голові було б не зайвим.

— Як на мене, тут є дещо таке, що не до кінця вписується в загальну картину, — сказав Едмундс.

— Тільки не це, — сказала Бакстер.

— Я з’ясував, що отруєні спеціалізовані страви доставили також і в інші місця. Ще троє людей отруїлися тетродоксином, і двоє з них уже мертві.

— А третій? — зацікавлено запитав Вульф.

— Безнадійний.

— І це нам ще пощастило, що гот в Академії Святої Марії взяв академвідпустку, інакше ми мали б ще один труп.

— Точно, — продовжив Едмундс. — Не схоже, щоб убивця дав нам перелік шести конкретних імен, а потім убив іще трьох…

— Двох з половиною, — перебила Бакстер.

— … випадкових людей і навіть не взяв на себе відповідальності за них. Серійні вбивці так не поводяться. Тут дещо інше.

Вульф виглядав враженим і повернувся до Бакстер.

— Тепер я розумію, чому він тобі подобається.

Здавалося, Едмундс був у захваті.

— Це не так.

Посмішка Едмундса зблідла.

— Я не дозволяв їй сидіти за своїм столом під час її стажування впродовж півроку, — сказав Вульф Едмундсу.

— Рухаймося далі! — випалила Бакстер.

— Інгалятор привів вас кудись? — запитав Вульф.

— Балончик спаяли вручну. У ньому взагалі не було ліків, лише хімічна речовина, назву якої я не вимовлю, — сказала Бакстер. — Ми все ще шукаємо, однак очевидно, її можна отримати в будь-якій шкільній лабораторії. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш мені таку недоречну гру слів.

— Говорячи про це, — перебив Едмундс, — наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби підмінити інгалятори незадовго до вбивства, можливо, навіть того ранку. Чому він не вбив мера тоді? Це наштовхує на думку, що мотивом тут є не так помста, як вистава.

— Це має сенс, — кивнув Вульф.

Він не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.

— А що з людьми зі списку?

Бакстер помітно напружилася.

— Це нас ніяк не стосується. Ми працюємо над встановленням осіб уже мертвих, а не тих, хто скоро… — вона змусила себе замовкнути, усвідомивши, з ким говорить. — Тобі варто поговорити з напарником.

Вульф підвівся, щоб піти. Він мовчав.

— А від Чемберса щось чути? — по-буденному запитав він.

Здавалося, Бакстер насторожилася.

— А тобі в біса що до того?

Вульф знизав плечима.

— Просто цікаво, чи він у курсі. У мене таке відчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.

***

Утомлений від того, що всі присутні постійно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збільшеними репродукціями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Він усе більше й більше занепадав духом, уперто відмовляючись визнавати, що й гадки не має, як переглянути на телевізорі записи з камер відеоспостереження, заховані в незрозумілій маленькій флешці.

— Збоку на корпусі є отвір, — зайшовши до кімнати, промовив Фінлі, на п’ятнадцять років старший за нього. — Ні… на… нижче… дозволь я.

Фінлі витягнув флешку з отвору вентиляції ззаду на телевізорі і під’єднав її. На блакитному екрані з’явилося меню, в якому був лише один файл.

— Що я пропустив? — запитав Вульф.

— Ми відправили поліціянтів няньчити Ґарланда, Форда та Локлен. Перевіряли лише тих, хто мешкає в Лондоні.

— Бо навіщо кидати мені виклик не дати йому вбити когось на іншому боці країни?

— Ага, щось типу того. Інші служби наглядатимуть за людьми з такими ж іменами, однак, то вже не наші турботи. І ти знаєш про місцезнаходження Віджая Рана так само багато, як і ми. Віджай працював бухгалтером і жив у Вулвічі, а п’ять місяців тому, коли податківці з’ясували, що він підробив декларації, безслідно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успіхів. Хай там як, а я все одно попросив надіслати інформацію.

Вульф глянув на годинник.

— До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?