Лялька - Страница 38

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вульф повільно рушив до скрученої фігури, яка лежала на бордюрі на відстані більше десяти метрів. Він чув, як позаду гальмують інші авто, відкидаючи світло на понівечене тіло. Він відчував, як по щоках текли сльози, надто шокований та виснажений, щоб навіть спробувати зрозуміти, чому його подруга так вчинила.

До нього підійшов вражений водій автобуса, а його пасажири тим часом витріщалися зі своїх місць. На чоловіковому обличчі виднілося сподівання, надія на те, що жінка все ще могла підвестися, що, можливо, вона навіть не постраждала і його життя щойно не змінилося назавжди. Його не можна було звинувачувати, що за таких умов він не помітив жінки, яка лежала на дорозі, однак це він позбавив Елізабет життя, а тому тієї миті Вульф не довіряв своїй витримці.

Коли ще одне авто приєдналося до зростаючого натовпу й освітило нову частину темної дороги, Вульф помітив зламаний телефон Елізабет саме там, де її збив автобус. Він повільно підповз і підняв його, зрозумівши, що розмову ще не завершено. Притиснувши його до вуха, він почув на іншому кінці лінії шелестіння і тихе дихання.

— Хто це? — голос Вульфа надломився, коли він запитав.

Відповіді не було, лише розмірене дихання того, хто слухав.

— Це детектив Натан Вульф зі столичної поліції. Хто це? — запитав він знову, хоча відчував, що вже знає відповідь.

Десь здалеку наближалися блакитні вогні, однак Вульф не рухався, дослухаючись, як убивця слухає його. Вульф хотів пригрозити йому, налякати, якимось чином спровокувати на реакцію, однак знав, що ніколи не зможе висловити чисту лють і ненависть, яку відчував тієї миті. Замість цього він продовжував слухати, ігноруючи шум подій, що розвивалися навколо. Він не знав, чому уповільнив своє дихання, щоб воно збігалося з диханням убивці, однак відразу ж після цього на іншому кінці лінії почулося гучне клацання і дзвінок обірвався.

Розділ 13

Середа, 2 липня, 2014 [5.43]

Карен Голмс схвильовано чекала наступного повідомлення про ситуацію на дорогах. Перед цими ранніми підйомами вона завжди не надто добре спала, а тут ще й упродовж ночі кілька разів прокидалася від сильної грози. У темряві вона вийшла зі свого літнього будиночка в Ґлочестері й побачила, що її контейнер для сміття лежить посеред дороги, а одну із секцій огорожі схилено на дверцята сусідського авто. Вона якомога тихіше підняла важку дерев’яну секцію та поставила на місце і молилася, щоб її неприязний сусід не помітив нових подряпин на капоті.

Карен ненавиділа ці щомісячні поїздки до столичних головних офісів. Усі її колеги скаржилися на значні витрати на готелі та харчування, однак у Карен не було нікого, кого б вона могла так часто просити приглянути за своїми собаками, а їхній добробут був для неї найголовнішим.

Поїздки до Лондона були для Карен нестерпно напруженими, й жінка сподівалася дістатися до офісів щонайпізніше о 6.30, навіть попри те, що до 10 ранку зустрічей у її розкладі не було. Незважаючи на десятки візитів, у лондонських офісах вона ні з ким близько знайома не була, а тому почувалася ніяково, коли приїжджала зарано. На щастя, трохи далі вулицею вона знайшла «McDonald’s» і там змогла впродовж кількох годин почитати книжку.

На шосе вже починав з’являтися потік транспорту, і, на перший погляд, безкінечне обмеження середньої швидкості сповільнило її, бо милю за милею дорогу захищали пластикові конуси, які надокучливо нагадували, що колись, у найближчому майбутньому, тут, можливо, розпочнуться якісь роботи.

Карен поглянула вниз, щоб покрутити радіо, надумавши собі, що пропустила повідомлення, а коли знову підняла погляд на дорогу, то помітила між сталевими загородженнями центральної роздільної смуги велику чорну сумку. Щось у її формі та розмірі здалося жінці доволі незвичним. Жінка готова була заприсягнутися, що тієї миті, коли проїжджала повз сумку на швидкості у сорок дев’ять миль на годину, бачила, як вона ворухнулася. Глянувши у дзеркало заднього огляду, їй вдалося розгледіти лише салон «ауді», водій якого несподівано вирішив прискоритися, майже впритул наблизившись до її бампера, а потім обігнав її на швидкості в дев’яносто миль на годину: надто багатий, або надто тупий, аби зважати на камери спостереження для контролю за швидкістю.

Вона продовжувала їхати вздовж шосе, помітивши, що за дві милі було перехрестя. Жінка не мала часу зупинятися, навіть якби була впевнена, що бачила щось, а це було не так. Вочевидь, сумку туди занесло сильним вітром, а її авто, коли проїжджало мимо, зрушило її. Проте Карен усе одно не могла позбутися відчуття, що всередині немовби щось було, і це те щось таки ворухнулося.

Обох її бультер’єрів урятували. Їх знайшли разом, залишених помирати у мішку. Від цієї думки жінку завжди починало нудити. Коли Карен виїхала із зони проведення дорожніх робіт, повз неї на швидкості більше сотні миль на годину промчало «БМВ», і Карен була впевнена, що якщо в тій сумці й було щось живе, то це ненадовго.

Вона різко вивернула кермо, і її старенька «Фієста» жахливо завібрувала, перетинаючи запобіжні смуги, а потім виїхала на слизьку дорогу. Якщо вона повернеться, щоб перевірити, то затримається лише на п’ятнадцять хвилин. Вона зробила коло об’їзним шляхом і знову виїхала на шосе у зворотному напрямку.

На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.