Лялька - Страница 40

***

— Прекрасно, — захоплено засміявся Елайджа, коли на екрані на стіні конференц-зали з’явилася фотографія, яку він щойно придбав за дві тисячі фунтів. — І я справді маю на увазі прекрасно.

Андреа затисла рота рукою і була вдячна, що ніхто інший у затемненій кімнаті не міг бачити сліз, які стікали в неї по щоках. Фотографія була якою завгодно, але точно не прекрасною. Насправді, це була, мабуть, найсумніша річ, яку вона коли-небудь бачила: чорно-біла фотографія, на якій, освітлений лише вуличним ліхтарем, під мерехтливим дощем, навколішки сидів Вульф, а увімкнені автомобільні фари відбивалися у вітринах магазину, неначе сценічні прожектори. За все їхнє подружнє життя Андреа лише двічі чи тричі бачила, як Вульф плакав, і кожного разу це розбивало їй серце.

Цього разу було значно гірше.

Він сидів на затопленій дорозі біля понівеченого тіла старшої жінки, усе ще обережно тримаючи її закривавлену руку, і з виразом цілковитої поразки на обличчі дивився в нікуди. Це зламало його.

Андреа глянула на обличчя своїх колег: вони усміхалися, аплодували, сміялися. Вона відчувала, що тремтить від гніву й відрази. Тієї миті вона зневажала кожного з них, думаючи про те, чи виглядала б і вона такою захопленою, якби не кохала колись цього чоловіка на фото. Думка, що могла б, стурбувала її.

— Кого збили? — запитав у присутніх Елайджа, однак ті лише похитали головами й знизали плечима. — Андреа?

Андреа зосередилася на образі, намагаючись приховати від інших очі.

— Звідки мені знати, хто та нещасна пані?

— Здається, вона була близькою твоєму колишньому чоловікові, — сказав Елайджа.

— Можливо, й занадто близькою, — вигукнув лисіючий продюсер у кутку, щоб розважити всіх інших.

— Подумав, що ти могла б упізнати її, — закінчив Елайджа.

— Ні, — якомога привітніше промовила Андреа, хоча кілька людей все одно обмінялися здивованими поглядами.

— Не має значення. Це в будь-якому випадку сенсація, — сказав Елайджа, не помітивши її тону. — Ми покажемо фотографію, а таймер відраховуватиме години, які залишилися в Рана, чи як там його. А тим часом пошукаємо щось на нього, і тоді знову повернемося до фото задля припущень і вигадок.

Усі присутні, окрім Андреа, захихотіли.

— Хто ця жінка? Чому головний детектив у справі «Ляльки» на місці автомобільної аварії, замість того, щоб шукати наступну жертву? Чи це якось пов’язано з убивствами? Усе, як завжди. Гаразд, до роботи.

Андреа підвелася першою і вийшла з кімнати. Вона сама не знала напевне, чи збиралася йти в гримерку, чи попрямувати просто до виходу. Андреа розуміла лише те, що відчайдушно хотіла побачити Вульфа.

***

Сіммонс розглядав величезний колаж «Ляльки» в конференц-залі. Одягнений у повний комплект уніформи, він виглядав бездоганно, хіба лише не зміг відполірувати глибоку подряпину на правому черевикові. Він пошкодив там шкіру, коли несамовито лупцював металеву шафку у своєму кабінеті за хвилину після того, як побачив нерухоме тіло свого обгорілого друга на залитій водою підлозі. Йому здалося доречним одягти їх як особистий символ втрати та дружби того дня, коли він мав бути неупередженим і виконати офіційний обов’язок.

Відспівування мера Тернбла мало відбутися о першій годині дня у церкві Святої Маргарити на території Вестмінстерського абатства. Щойно побачивши тіло, його родина попросила про закритий похорон. Перед цим у Сіммонса була запланована прес-конференція, щоб офіційно підтвердити смерть Віджая Рана та Елізабет Тейт. Поки піар-команда сперечалася між собою стосовно того, як найкраще «повернути ситуацію собі на користь», він намагався тримати себе в руках.

Сіммонс бачив, як Ґеорґіну Тейт вивели з кімнати для допитів, куди він ще не набрався хоробрості зайти, й не був упевнений, що колись йому це вдасться. Він ніколи не зміг би забути обпечене, укрите пухирями, обличчя і ще досі відчував запах горілої плоті, щоразу, коли поверталися неприємні спогади.

— Гаразд, а якщо так: зосередимося на тому, що ми змогли зупинити цю Тейт, — запропонував довгов’язий молодий чоловік, який у порівнянні з Сіммонсом виглядав п’ятнадцятирічним. — На вулицях тепер на одного вбивцю менше, хіба не так?

Сіммонс повільно повернувся обличчям до команди із трьох осіб, озброєної картами та графіками, а яскраво виділені рубрики ранкових газет радше нагадували токсичні відходи, хоча власне так і було. Він хотів щось промовити, але з помітною відразою лише похитав головою і вийшов з кімнати.

Розділ 14

Середа, 2 липня, 2014 [11.35]

Щоб дістатися до Тауер Гіл, Бакстер скористалася Окружною лінією метро, а потім вирушила від станції, неохоче дотримуючись туманних вказівок Ґарланда. Тримаючись так, щоб Лондонський Тауер був завжди зліва, вона вийшла на переповнену головну вулицю. І чому б їм не зустрітися в нього вдома (де він і мав перебувати під захистом поліції) чи в редакції неподалік?

Несподіване рішення: аморальний провокатор, журналіст самвидаву попросив зустрітися з ним у церкві. Бакстер навіть спало на думку, а чи раптом у свої останні дні Ґарланд не навернувся до релігії, як це часто бувало. Якби вона й вірила у щось, то була впевнена, що вважала б такі нахабні прохання про явлення божественної сутності трохи образливими.

Темні хмари над головою почали розходитися, дозволяючи сонцю хоча б упродовж кількох хвилин зігрівати місто. Пройшовши пішки десять хвилин, вона побачила високу церковну башту і перейшла на інший бік вулиці. Коли вона дійшла до рогу, яскраве тремтливе сонячне проміння осяяло її, і в Бакстер від здивування відвисла щелепа.