Лялька - Страница 57

— З її боку це турботливо, однак, боюся, зовсім марно.

— Його оперують, тож, мабуть, надія таки є.

— Ні. Я розмовляв зі спеціалістом із опіків, щоб повідомити йому, з чим вони мають справу.

— І що ж це?

Джо жестом вказав Едмундсу підійти до робочого столу, де під мікроскопом лежали друзки скла, які зібрали з дивана в готелі. На дні пробірки виднілося кілька крапель залишкової рідини. Туди було занурено металевий стержень, під’єднаний до дротів якогось приладу. На таці лежали залишки захисного паска, на яких ще й досі можна було помітити шматки Ґарландової шкіри, які намертво прикипіли до гуми.

— Думаю, ти вже знаєш, що ми намагалися відтворити постріл, який мав сфальсифікувати смерть Ґарланда? — запитав Джо.

Едмундс кивнув.

— Сіммонс казав нам.

— Гарний план. Сміливий, — відверто сказав Джо. — Тож як комусь удалося вбити когось несправжнім пістолетом? Удосконалити пістолет? Замінити холості патрони? Підмінити вибухову речовину позаду мішечка із кров’ю, так?

— Припускаю, що так.

— Неправильно! Усе це перевіряли, а потім ще раз, і ще раз. Тож наш убивця вирішив переробити захисний пасок, якого прикріпили навколо грудей Ґарланда. Це ж лише смуга гуми, усередині якогось матеріалу, тож зашкодити ніяк не може.

Едмундс підійшов до залишків паска, прикриваючи носа від смороду паленої плоті. З гуми стирчало кілька металевих пластинок.

— Гумову підкладку навколо його грудей, — сказав Джо, очевидно байдужий до запаху, — обплели смугами магнію, які і пропалили бідолаху за температури в кілька тисяч градусів за Цельсієм.

— Тож виходить, коли вони пробили мішечок із кров’ю…

— То запалили магнієві витки. На сегментах спереду я знайшов ще й шар каталізатора, щоб уже напевно.

— А як сюди вписується скло? — запитав Едмундс.

— Засіб ураження, якщо вибачиш мені цей термін. Убивця хотів бути впевненим, що Ґарланд не виживе. Тож прикріпив усередині паска ще й кілька ампул із кислотою, які від нестерпного жару вибухнули в незахищену плоть.

— Господи, — Едмундс несамовито нотував усе в записнику. — Що за кислота?

— Якщо справедливо, то це навіть не зовсім кислота. Ця речовина гірша, значно гірша. Одна з тих, які називають суперкислотами, імовірно, трифлатна, приблизно в тисячу разів сильніша від сірчаної.

Едмундс відступив на крок від невинної на вигляд пробірки.

— І ця речовина роз’їдає Ґарланда зсередини? — запитав Едмундс.

— Тепер розумієш? Це безнадійно.

— Її важко дістати?

— І так, і ні, — від відповіді Джо користі було мало. — Її часто застосовують у промисловості як каталізатор, а на чорному ринку, завдяки можливості використовувати її як зброю, на неї завжди є винятковий попит.

Едмундс важко зітхнув.

— Не засмучуйся, у мене для тебе є значно вагоміша підказка, — радісно сказав Джо. — Я дещо знайшов на «Ляльці».

***

Бакстер відійшла від столика, щоб відповісти на дзвінок із лікарні. За її відсутності Андреа неохоче витягла із сумочки робочий телефон й увімкнула його. Одинадцять пропущених дзвінків: дев’ять від Елайджі та два від Джефрі, отримані ще до того, як вона здогадалася повідомити йому, що в безпеці. Було ще й одне голосове повідомлення. Андреа набралася сміливості й приклала телефон до вуха:

— Де ти? У лікарні? Я намагаюся додзвонитися до тебе впродовж кількох годин, — почав занепокоєний Елайджа. — Говорив із працівницею готелю. Вона сказала, що ви знімали, коли це сталося. Мені потрібен той запис, зараз же. Я відправив техніка Пола до готелю із запасним ключем від фургона. Він забере його звідти. Подзвони мені, коли отримаєш це.

Коли Бакстер повернулася до столика, то побачила, що Андреа тремтить.

— Що? — запитала вона.

Андреа обхопила руками голову.

— О Боже.

— Що?

Андреа смиренно глянула на Бакстер.

— Запис у них, — сказала вона. — Мені шкода.

Усе, до чого вона торкалася, і справді перетворювалося на лайно.

Бакстер і Андреа попросили повернутися до лікарні, і їм довелося проштовхуватися крізь стіну телевізійних камер і репортерів, які взяли в облогу головний вхід. Андреа помітила, що Елайджа відправив Ізабель та її оператора, щоб вони повідомляли останні новини про жахливий інцидент, у центрі якого тепер опинилася вона сама.

— Спробуй власну пігулку на собі, — зауважила Бакстер, щойно вони опинилися у безпеці, зайшовши до ліфтів.

Медсестра провела їх до окремого кабінету, і з її поведінки Бакстер відразу здогадалася, що вона збиралася їм повідомити: «Незважаючи на всі їхні зусилля, пошкодження виявилися надто значними і серце Ґарланда зупинилося на операційному столі».

Хоча і знала, що так буде, незважаючи на те, що познайомилася з Ґарландом усього три дні тому, Бакстер розплакалася. Вона навіть не уявляла, що колись зможе позбутися неймовірного тягаря провини, і майже фізично відчувала, як це розриває її зсередини. Це вона відповідала за нього. Можливо, якби Ґарланд не зробив того, що запланував у неї за спиною… Можливо, якби вона…

Медсестра розповіла їм, що сестрі Ґарланда вже повідомили і, якщо вони хочуть посидіти з нею, то жінка в холі внизу, однак Бакстер цього не витримала б. Вона попросила Андреа побажати Рорі якнайшвидшого одужання і пішла з лікарні так швидко, як тільки змогла.

***

Джо витягнув тепер уже славнозвісний труп «Ляльки» з морозильника й вивіз його до центру лабораторії. Едмундс сподівався, що більше ніколи не побачить цього жахливого видовища. Як остання наруга над бідолашною жінкою, чий тулуб так по-варварському поєднали з п’ятьма окремими частинами тіла, по центру грудної клітки тепер з’явився цілий ряд нових стібків, який розходився поміж маленьких грудей та закінчувався на плечах. Хоча ще на місці злочину вони з’ясували, що ампутації та розчленування здійснювали вже після смерті жертв, Едмундсу здавалося, що цій безіменній блідій жінці дісталося найбільше.