Лялька - Страница 62

— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.

На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.

Маркуссон відправив нагору свою гарненьку донечку, коли вона саме спустилася, щоб подивитися, хто прийшов, а коли з кімнати вийшла його вродлива дружина, щоб приготувати для них чай з льодом — причому обидві її руки були на місці — Едмундс замислився, чи не змарнували вони час. Однак із власного досвіду Бакстер знала, що чоловіки рідко купують такі чудернацькі подарунки для дружин, а тому було більше шансів отримати відверту відповідь, якщо її не буде в кімнаті.

— То як я можу вам допомогти? — запитав Маркуссон, і тепер його акцент став помітнішим.

— Ми вважаємо, що у квітні 2007 року ви були в Москві, — сказала Бакстер.

— Квітень, 2007, — Маркуссон вдивлявся кудись у простір. — Так, тиждень моди. Моя дружина тягає нас на всі ці покази.

— Нам потрібно запитати вас про те, що ви купили, поки були там, — Бакстер зупинилася, очікуючи, що чоловік згадає покупку на десять тисяч доларів. Вочевидь, цього не сталося. — Пляшечка лаку для нігтів від Шанель.

Саме тієї миті повернулася місіс Маркуссон із напоями, і Бакстер помітила зніяковілий вираз обличчя її чоловіка.

— Чому б тобі не скласти компанію Лівії? — сказав Маркуссон своїй дружині, ніжно обійнявши її зі свого стільця. — Ми скоро закінчимо.

Вродлива блондинка покірно вийшла з кімнати, хоча Едмундс помітив у її настрої різку переміну.

— Лак за десять тисяч? — запитала Бакстер, щойно двері зачинилися.

— Він був для жінки, з якою я зустрічався, коли бував тут. Тоді я багато подорожував, і часом мені ставало дуже самотньо, коли…

— Відверто кажучи, нас це не стосується, — перебила Бакстер. — Як її звати?

— Мішель.

— Прізвище?

— Ґейлі, здається. Ми вечеряли, коли я був у місті. Їй подобалися усі ці модні штучки, тож я купив їй подарунок.

— Коли ви востаннє її бачили? — запитав Едмундс, як і зазвичай, занотовуючи в записнику.

Відволікшись, він зробив ковток чаю з льодом і закашлявся. Бакстер не звернула на це уваги.

— Я порвав із нею, коли народилася донька, у 2010.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — пробурмотіла Бакстер.

— Відтоді я не бачив її. Кумедно…

— Що? — запитала Бакстер.

— Минулого тижня я багато про неї думав, можливо, через усі ці повідомлення у новинах.

Бакстер і Едмундс обмінялися поглядами.

— Які повідомлення? — запитали вони в унісон.

— «Палія» знайшли мертвим. Наґіб Халід, адже так його звали? Справа в тому, що востаннє, коли я бачив Мішель, ми багато говорили про нього. Для неї це був значний крок.

— Що? — одночасно вигукнули Бакстер і Едмундс.

— Її закріпили за ним, — замислено сказав Маркуссон. — Мішель була його наглядачкою.

Розділ 21

Понеділок, 7 липня, 2014 [9.03]

Вульф проігнорував дзвінок від помічника доктора Престон-Гол і зайшов до відділку розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Неофіційно він сам звільнив себе від її опіки. Вульф розумів, що вона вже визнала його непридатним до роботи, а тому не бачив сенсу марнувати хоча б хвилину коштовного часу на товариство владної бабці.

Через передчасну та надто публічну смерть Джареда Ґарланда, Сіммонс мав вагомі причини на те, щоб не прислухатися до порад психіатра. У них залишалося так мало часу, що шанси тепер були не на їхню користь, тому він не міг ризикувати, ще більше провокуючи вбивцю, а послання, адресоване Бакстер, після вбивства дало ще сильніші підстави для того, щоб Вульф продовжував займатися розслідуванням.

За підрахунками Сіммонса, ризик мати на вулицях одного неврівноваженого детектива значно менший, ніж непряма погроза серійного вбивці. Додаткові жертви? Ігнорування домовлених дат? Зливання ще делікатнішої інформації пресі?

Якби це сталося, вони б не впоралися.

Дивно, але Вульф був вдячний безжальному вбивці, який планував прикінчити його вже за тиждень, за те, що той зберіг йому роботу, й нічого не міг із цим вдіяти. Він не збирався купували йому листівку, однак не було б щастя…

Зовсім неочікувано, навіть для самого себе, Вульф вирішив з’їздити на вихідні у Бат. Хоча усвідомлення близької власної смерті не надто засмучувало, проте якійсь частині його єства бракувало каміну у вітальні будинку, де він виріс, пересмаженої яловичини Веллінгтон, яку готувала його мати, та пінти пива в місцевому барі з давнім приятелем, якому вочевидь судилося жити, працювати та померти в радіусі двох миль від їхньої школи.

Він провів час, слухаючи ті самі історії, які батько розповідав йому впродовж усього життя, лише тепер зрозумівши, чому вони були варті того, щоб їх згадували так часто. Лише раз, під час короткочасного затишшя у розмові, його батьки побіжно зачепили тему вбивств і загрози загибелі їхнього сина. Його батько ніколи не був сентиментальним. Вочевидь, поки Вульф був у ду´ші, вони вдосталь наговорилися про це (трохи посваривши його, що використав забагато гарячої води) і прийшли до їхнього звичного рішення більшості життєвих проблем: він міг повернутися до своєї колишньої кімнати нагорі.