Лялька - Страница 64

Рейчел стояла прямісінько під спальнею, де вгорі відпочивала її озброєна колега. Вона спустилася б сюди за двадцять секунд, варто було лише покликати, однак Рейчел не хотілося будити її без потреби, так само як і привертати увагу до того, що вона залишила рацію на кухонному столі, тому жінка вирішила розвідати все сама.

Вона завбачливо витягла перцевий спрей і попрямувала до невиразної фігури, яка вимальовувалася на фоні осяяних пагорбів. Здавалося, що з кожним кроком від безпечного будинку температура навколо знижувалася, а її вимушено повільні подихи тепер додавали моторошного туману до вже й без того страхітливого видовища.

Уже за кілька хвилин сонце піднялося над хвилястим горизонтом. Коли це сталося, Рейчел мовчки наблизилася до фігури на відстань десяти метрів, але все ще не могла розібрати помітних рис, окрім того, що постать була високою та щось робила біля головних воріт. Схоже її не помічали, аж доки вона не ступила на доріжку, вкриту гравієм. Холодні камінці голосно затріскотіли під її громіздкими черевиками, й темна постать різко припинила робити те, чим займалася, і глянула в її бік.

— Я можу вам чимось допомогти? — якомога впевненіше запитала Рейчел.

Її навчали за крайньої потреби поводитися як поліціянтка. Вона зробила ще крок.

— Кажу, чи можу вам чимось допомогти?

Рейчел розізлилася на себе за те, що залишила рацію в будинку. Тепер вона була майже в п’ятдесяти метрах від котеджу і мусила б дуже голосно закричати, щоб мати хоча б шанс розбудити напарницю. Хотіла б вона зробити це раніше. Постать залишалася нерухомою. На її слова не відповіла, хоча Рейчел була досить близько, щоб чути скрипуче дихання та бачити ритмічні хмарки туману, які наповнювали простір між ними, ніби дим, що попереджає про полум’я.

Зрештою, у Рейчел таки здали нерви. Вона глибоко вдихнула, щоб покликати на допомогу, коли постать почала втікати.

— Кумбс! — закричала вона, кинувшись навздогін затіненим пагорбом уздовж глинистої стежини поруч зловісного лісу.

Рейчел було двадцять п’ять, до того ж в університеті вона була кращою бігункою, а тому швидко скоротила відстань між ними, коли постать спіткнулася на крутому схилі, де все важче було втриматися на ногах. Було неймовірно тихо. Єдиними звуками на тих спокійних пагорбах було їхнє важке дихання та тупотіння кроків, коли переслідування продовжилося.

— Поліція! Зупиніться! — вигукнула вона.

З кожною хвилиною сонце підіймалося все вище, і верхівки темних дерев уже були пофарбовані золотим промінням. Тепер Рейчел могла розгледіти, що переслідує мускулистого, майже лисого чоловіка. На ньому були масивні черевики та чорне чи темно-синє пальто, яке розвівалося позаду нього, коли він біг.

Раптом він змінив напрямок руху і незграбно переліз огорожу з колючим дротом, яка оточувала ліс.

Рейчел почула, як він скрикнув від болю, а потім знову підвівся і зник поміж деревами. Вона дійшла до того місця, де він переліз огорожу, і припинила переслідування. Іноді, коли в голову вдаряв адреналін, було важко пригадати, чого вчили на тренуваннях, однак зі зброї вона мала лише перцевий спрей. Рейчел уже оцінила переконливі розміри чоловіка, а тому підозрювала, що густий підлісок став би більшою перевагою для нього, аніж для неї. Окрім того, вона вже мала потрібне.

Рейчел стала навколішки, щоб роздивитися темно-червону пляму крові навколо завитка на металевій колючці. Жінка не могла покинути речового доказу без нагляду, але й не мала при собі нічого, щоб перерізати дріт, тому витягла з кишені чистий носовичок й вимочила все, що вдалося. Поглядаючи на дерева, вона почала довгий і крутий підйом назад на пагорб.

***

Бакстер першою з команди приїхала до офіса в неділю вранці й отримала термінове повідомлення від Служби захисту громадян. Їй довелося пройти важку процедуру перевірки особистості та захисних кодів, яка зайняла двадцять хвилин, щоб зрештою її таки з’єднали з Рейчел.

Вона розповіла Бакстер про те, що трапилося, а ще про коричневий конверт, який знайшла прив’язаним до воріт, коли повернулася до маєтку. У ньому була фотографія, зроблена в суботу вдень, коли Рейчел та її напарниця боролися з Фордом у саду перед будинком. На звороті було вже знайоме повідомлення:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

Рейчел та її напарниця були надто відповідальними та прискіпливими. Вони змусили місцеву поліцію прочесати ліс, відгородили глинисту стежку, щоб уберегти відбитки черевиків, а ще носовичок, яким Рейчел вимочила кров на загорожі, помістили в пакет для речових доказів.

Це вперше вбивця припустився помилки, і вони збиралися скористатися цим.

Було зрозуміло, що Ендрю Форд більше не в безпеці в тому укритті. Сіммонс не зміг додзвонитися до Вульфа, а тому відправив Бакстер і Едмундса забрати Форда, поки сам намагався домовитися про альтернативні варіанти. Після кількох особистих дзвінків тим впливовим особам, із якими колись познайомився завдяки меру Тернблу, він зв’язався з послом Ірландії.

Посольство було логічним варіантом, адже там уже були озброєні офіцери служби дипломатичного захисту та основні заходи безпеки. Сіммонс якомога відвертіше розповів послу про проблеми Форда з алкоголем і його неврівноважену поведінку.

— Якщо так, то немає потреби перевіряти його паспорт, — пожартував посол.

Він запропонував Форду та міській поліції Лондона скористатися горішнім поверхом посольства, аж доки ситуація не вирішиться, а Фінлі випало провести там недільну ніч.