Лялька - Страница 70

— Я не питав, — сказав Форд, жестом вказуючи на пошкодження Вульфа, — що сталося?

— То пусте, — відповів Вульф.

— Він постраждав, коли мер Тернбл… — Фінлі замовк.

— Тож ви обоє дуже ризикуєте, просто знаходячись поруч зі мною, чи не так? Ви ж знаєте, що він може просто пальнути сюди гранатометом.

Вочевидь, таке не спадало Фінлі на думку, і він стурбовано глянув на Вульфа.

— Мені все одно недовго лишилося, — бадьоро відповів Вульф, підглядаючи у шпаринку між шторами.

— Не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказав Форд.

Уже впродовж п’яти хвилин Вульф спостерігав за групою з трьох людей. Вони привернули його увагу тому, що стояли осторонь від решти зівак і, здавалося, чекали чогось. Двоє з них піднесли великі брезентові сумки й опустили їх посеред перекритої дороги. Вульф уважно слідкував, як вони одягли маски різних тварин. Уже невдовзі до них приєдналися шестеро інших.

— Фінлі! — вигукнув Вульф від вікна. — Ти можеш відправити офіцерів трохи далі вулицею?

— Так. Що там?

— Халепа.

Двоє осіб із групи в масках мультиплікаційної мавпочки та орла нагнулися й відкрили сумку. Вони витягли все потрібне, проштовхалися крізь натовп і пройшли попід поліційною стрічкою.

— Вбивця дитини! — вигукнув один із трохи приглушених голосів.

— Рятівник «Палія»! — вигукнув його жіночий двійник.

Поліціянти, які контролювали натовп, розвернулися, щоб забрати двох людей, які перетнули кордон, однак решта семеро, які затрималися позаду, тепер привернули увагу преси, витягши з великої сумки плакати, щити й мегафона. Жінка в масці акули почала підбурювати вже й без того галасливу вулицю.

— Ендрю Форд заслуговує того, що з ним трапиться! — проревіла вона. — Якби він не врятував «Палію» життя, Анабель Адамс і досі була б жива!

Вульф озирнувся на кімнату, щоб оцінити реакцію Форда, очікуючи, що це знову виведе його з рівноваги. На диво, він не рухався, а лише слухав перекручені погрози:

— Позбався зла, і Господь вразить тебе!

Мітингувальники почали скандували такі ж псевдорелігійні слогани. Один із них бадьоро розмовляв із репортером, тоді як ватажок висловила припущення, що Форд ще від самого початку змовився з Халідом.

— Таке колись уже траплялося? — запитав Вульф у Форда, не відриваючи очей від загрози внизу.

— Не таке, — розгублено відповів Форд.

Це був майже нечутний шепіт, і він теж почав скандувати:

— Помилуй диявола, і Господь вразить мене.

Деякі з тих поліціянтів, які чергували на вулиці, оточили мітингувальників; хоча поки що вони залишалися миролюбними, а тому підстав заарештовувати їх не було. Вульф жестом покликав Фінлі до вікна.

— Гадаєш, це його робота? — пробурмотів Фінлі, прочитавши його думки.

— Не знаю. Але якось це неправильно, — сказав Вульф.

— Хочеш, щоб я спустився й поставив кілька запитань?

— Ні. Тобі краще залишатися з ним. Я піду.

Вульф востаннє глянув на гурт людей у масках і попрямував до дверей.

— Вульфе, — промовив Форд, коли той виходив, — Поверни над собою контроль.

Вульф ввічливо всміхнувся з дивного коментаря, знизав до Фінлі плечима і вийшов із кімнати. Коли він спустився на перший поверх, йому зателефонував Едмундс, щоб розповісти про своє відкриття стосовно Ешлі Локлен.

— Вона відмовляється говорити з будь-ким іншим, окрім тебе, — сказав Едмундс.

— Я зайнятий, — сказав Вульф.

Він заледве встиг вийти за поріг посольства, як хвиля репортерів відразу кинулася до нього. Вульф подумав, що, може, і справді варто було відправити Фінлі. Не звертаючи уваги на викрики власного прізвища, він пригнувшись пройшов під стрічкою та протиснувся крізь натовп, ідучи на звук скандування.

— Це важливо, — сказав Едмундс. — Можливо, вона нарешті скаже нам, що вас усіх пов’язує. Тоді ми матимемо реальний шанс з’ясувати, хто за всім цим стоїть.

— Гаразд. Напиши мені номер, і я передзвоню їй, коли зможу.

Вульф поклав слухавку. Навколо сімох затятих мітингувальників утворився чималий простір. Зблизька мультиплікаційні маски виглядали ще зловіснішими: з-під нерухомих посмішок виривалися ядучі голоси, а з темних отворів у пластику палали шаленіючі очі. Найбільше з-поміж усіх, і статурою, і поведінкою, лякав чоловік, одягнений у вишкірену маску вовка. Високо над головою він тримав два скріплені щити й ходив навколо інших, агресивно скандуючи. Вульф помітив, що він злегка накульгував, вочевидь через стару травму там, де йому в спину вцілила остання гумова куля. Переконавшись, що не зіткнеться із забіякуватим чоловіком, Вульф підійшов до жінки в масці акули, яка все ще тримала мегафон біля рота. Він перехопив його на півслові й відкинув до стіни будівлі позаду, де той з електричним скрипом розлетівся на друзки. За кожним його рухом ще жадібніше стежили викривальні телевізійні камери.

— Гей! Ви не можете… Зачекайте-но, ви часом не той детектив? — запитала жінка тепер уже значно буденнішим жіночим тоном.

— Що ви тут робите? — вимогливо запитав Вульф.

— Протестуємо, — знизала плечима вона.

Вульф відчув її самовдоволену посмішку, не зрозумілу, як на його погляд, адже йому було геть не смішно.

— Господи. Слухайте, — вона підняла маску. — правда в тому, що я не знаю. Ніхто з нас не знає. Є сайт, на якому люди оголошують про, наприклад, флешмоби чи дівчат, які стоять навколо готелю, щоб зробити хлопчачі гурти популярнішими. Сьогодні з’явилося оголошення, що потрібно влаштувати протест.