Лялька - Страница 72

— Таке життя, — сказав він так тихо, що це розчув лише Фінлі.

А потім дозволив собі впасти.

Фінлі схопився за простір між ними, але до Форда вже не можна було дотягтися. Вульф міг лише безпорадно спостерігати разом зі ще двома сотнями інших людей за тим, як Форд мовчки пролетів повз вікно, а потім зник з очей, із глухим звуком упавши на тротуар на службовій території.

На якусь мить усі завмерли, а потім армія репортерів, відтісняючи гурт поліціянтів, хлинула вперед у відчайдушних спробах зафільмувати перші жахливі кадри наслідків падіння. Вульф підбіг до чорного металевого пожежного виходу і перестрибнув останні шість сходинок, кваплячись дістатися до Форда. Коли він підійшов до тіла, неприродно викрученого від удару, то зрозумів, що стоїть у великій калюжі крові, яка повільно просочувалася позаду черепа Форда.

Він ще навіть не перевірив пульсу, як на трупові з’явилися тіні від людей, що стояли нагорі. Надто травмований, аби вижити, а це, без сумніву, було так, зважаючи на його позу, оточений калюжею крові, котра дедалі збільшувалася. Вульф сів біля стіни, ніби позуючи для ще одного портретного фото, і чекав на допомогу.

***

За три хвилини службову територію заповнили поліціянти та парамедики. Вульф підвівся, щоб видертися нагору, й побачив, як команда пожежників на даху рятує Фінлі, котрий тепер намертво вчепився в димар. Залишаючи за собою криваві сліди, Вульф пройшов до металевих східців, де мав чекати огрядного коронера, щоб закінчити своє службове падіння, яке затягнулося.

Вульф засунув руки до кишень і спантеличено хмикнув. Він витягнув звідти незнайомий аркуш паперу, підозріливо розгорнув його й побачив у центрі зім’ятої сторінки єдиний кривавий відбиток пальця. На іншому боці виднівся темний напис. Він перегорнув аркуш і побачив коротке повідомлення, нашкрябане упізнаваним почерком убивці.

«Радий, що ти повернувся».

Він дивився на папір у цілковитому нерозумінні, думаючи про те, як довго носив це із собою, і як узагалі вбивця зміг…

Вовча маска.

— З дороги! — заволав Вульф, штовхнувши огрядного чоловіка на сходах.

Він вибіг на дорогу, де панував хаос, відчайдушно шукаючи в натовпі інших мітингувальників. Пробираючись між людьми, які збирали своє спорядження чи залишали сцену тепер, коли вистава скінчилася, він дістався до того місця, де були звалені в купу конфісковані щити та плакати.

— Рухайтеся! — крикнув він зівакам, які тинялися без діла, щойно виліз на лавку для кращого огляду. У центрі вулиці він щось помітив, проштовхався туди й знайшов брудну, зламану пластикову маску вовка, покинуту на бетоні.

Вульф нахилився, щоб підняти її, знаючи, що вбивця й досі був там, спостерігав, сміявся над ним, насолоджувався беззаперечною владою, яку отримав над Фордом, яку продовжував утримувати над пресою і, хоча Вульф і не бажав визнавати цього, над ним самим.

Середа, 6 жовтня, 2010 [10.08]

Вульф дивився на залиті сонцем сади, які оточували величну старовинну будівлю. Кілька невеликих плям світла, які спромоглися пробитися крізь листя вгорі, під повіванням легкого вітерцю танцювали на охайній галявині.

Навіть тієї зосередженості, яка необхідна, щоб насолоджуватися спокійним пейзажем, для втомленого мозку Вульфа було забагато. Під дією медикаментів, якими його силоміць годували двічі на день, він перебував у безкінечному напівсні, зовсім не схожому на втрату координації, спричинену алкоголем, — більш віддаленому, байдужому, руйнівному.

Вульф розумів, що так потрібно. У спільному з ним приміщенні перебували люди, які страждали цілим спектром психічних розладів: ті, хто намагався себе вбити, сиділи за одним столом із тими, хто вже вбивав, ті, хто перебував у депресії через почуття меншовартості, розмовляли з тими, хто мав манію величі. Це був рецепт катастрофи, розбавленої ліками, однак Вульф ніяк не міг цьому зарадити, хоча й відчував, що потребує не так лікування, як визнання потреби все контролювати.

Він втратив лік днів і тижнів, існуючи в абсурдно рутинних межах лікарні, де він та його товариші під наглядом безцільно тинялися коридорами у схожих на піжами робах. Їм говорили, коли їсти, коли митися, коли спати.

Вульф не знав напевне, що саме з його теперішнього стану було наслідком спожитих ліків, а що — виснаженням від безсоння. Навіть у такому псевдокататонічному стані він боявся настання ночі, затишшя перед грозою, коли працівники нічної зміни із темними колами під очима проводили пацієнтів до їхніх палат і замикали, випускаючи на волю справжній психоз, який утримували у стінах цієї красивої старовинної лікарні. Кожної ночі Вульфа дивувало, чому ці люди продовжують боротися, заціпенілі від того, що залишилися самі, й жалюгідно плакали в темряві.

— Відкрий, — сказала нетерпляча медсестра, яка стояла над ним.

Вульф відкрив рота й висунув язика, щоб довести, що вже проковтнув пригорщу яскравих пігулок.

— Ти розумієш, чому ми перевели тебе в палату під охороною, правда? — запитала вона так, неначе розмовляла з дитиною.

Вульф не відповів.

— Якщо я зможу сказати доктору Сім, що від ліків тобі стало краще, упевнена, що вона переведе тебе назад.

Коли Вульф знову відвернувся до вікна, вона фиркнула й пішла діставати когось іншого.

Він сидів у тихому кутку кімнати для відпочинку, де повною мірою міг відпочити від своєї звичайної кімнати шостого типу, заповненої стійкими яскраво-помаранчевими шкільними стільцями. Чоловік із настільним тенісом усе більше дратувався, як і кожного дня у цей час, якимось чином спромігшись програти у власному матчі на одного. Дві Рожеві Леді, як Вульф називав їх за кольором волосся, ліпили з пластиліну простенькі фігурки, а невеликий гурт людей займали дешеві дивани навколо великого телевізора. Вульф туманно розумів, що згадали його прізвище, однак потім хтось із персоналу перемкнув виступ Мера Лондона на Спанча Боба Квадратні штани.