Лялька - Страница 91

— Вона впевнена, що то був Вульф? — спантеличено запитав Едмундс.

— Упевнена, — відповіла Ваніта. — Ми позначили номерні знаки найвищим ступенем пріоритетності.

— Нам потрібно тримати це при собі, — сказав Сіммонс.

— Згодна, — сказала Ваніта.

— Але громадськість може допомогти нам знайти їх. Ми й гадки не маємо, куди він її забрав, — сказав Едмундс. — Вона в небезпеці.

— Ми не знаємо цього напевно, — сказала Ваніта.

— Ні, — виправив Едмундс. — Ми ще не вибудували проти нього цілої справи, однак знаємо, що за цим стоїть саме він.

— Нам варто прокинутися, Едмундсе, — випалив Сіммонс. — Можеш собі уявити наслідки від того, що ми оголосимо на весь світ, що наш головний детектив керував усією справою? А потім ми ще й дозволили йому поїхати з його наступною жертвою!

Ваніта замислено кивнула.

— Але… — почав було Едмундс.

— Дипломатичні манери в таких ситуаціях неабияк удосконалилися, і я аж ніяк не збираюся втрачати свою роботу, аж доки ми не знатимемо напевно, поза будь-якими можливими сумнівами, що винен Вульф, — сказав йому Сіммонс. — Навіть тоді, буде час і місце, щоби з’ясувати, про які подробиці повідомити.

Едмундсу все це остогидло. Він вилетів із конференц-зали, грюкнувши дверима, від чого тріщина в скляній стіні, яку він пробив своєю головою минулого ранку, розповзлася ще більше.

— Дуже зручне виправдання. Приємно бачити, що десь тут ще є хороший керівник, — сказала Ваніта. — Можливо, коли ти викинеш із системи цих копів і грабіжників, для тебе ще лишиться хоч якась надія.

***

Едмундс відчинив двері до чоловічих убиралень і від розчарування штовхнув металевий кошик для сміття через викладену плиткою підлогу. Йому одночасно хотілося й сміятися, і плакати: як же іронічно було те, що Вульфа захищав канцелярський бюрократизм, який дбав лише про власні інтереси та прикривання власного заду, що взагалі-то й привело їх до всієї цієї ситуації, якої можна було уникнути. Якщо він хотів мати хоча б шанс реалізувати свої неймовірні здогадки, то мав знайти беззаперечні докази провини Вульфа. Він мусив влізти йому в голову до того, які він почне замітати сліди, до того, як почне ясно мислити. Едмундс мусив знайти його слабке місце.

***

Бакстер і Фінлі прибули до служби Сауф Мімс на околицях міста. Телефон Ешлі показав, що вона повідомляла Вульфу про їхнє місцезнаходження на кожному кроці їхньої поїздки. У єдиному вхідному повідомленні від Вульфа було просто:

«Я тут. Біжи».

Вони повернулися до квартири Ешлі в пошуках будь-якої підказки, куди вони попрямували, однак вийшли звідти з порожніми руками, хоча дорогою до Нового Скотленд-Ярда їм подзвонили. Компанія примусового паркування, яка виконувала свою роботу, зв’язалася з поліцією, коли їхня автоматична камера розпізнавання номерів повідомила про реєстрацію розшукуваного авто.

Старий «Форд Ескорт» залишили незамкненим і фактично з порожнім паливним баком, а це свідчило про те, що Вульф не збирався за ним повертатися. Від записів камер спостереження теж було мало користі. Згідно з їхніми записами Вульф і Ешлі залишили авто до того, як зникли з поля зору, вочевидь змінивши транспорт. Тепер Вульф випереджав їх на чотири години.

— Як, у біса, хоч щось із цього вписується в неперевершену теорію Едмундса? — запитала Бакстер, коли вони поверталися через стоянку.

— Не знаю, — сказав Фінлі.

— Ніяк. Вона сама вирішила втекти з ним, із власної згоди. Вона добровільно пересіла до іншого авто. Він намагається врятувати її, а не вбити!

— Припускаю, ми дізнаємося, коли знайдемо його.

Бакстер засміялася з наївності Фінлі.

— Проблема в тому, що ми не збираємося його шукати.

***

Чекаючи навпроти маленького віконця реєстратури на вході до лікарні Святої Анни, Едмундс перечитував добірку плакатів з охорони здоров’я, безсистемно прикріплених на дошку оголошень. Він із надією піднімав погляд кожного разу, коли по-буденному вбрані працівники заходили чи виходили крізь головні двері, які були під охороною. Він уже починав сумніватися у власній ідеї, не впевнений, що саме він реально очікував дізнатися ціною п’ятигодинної поїздки.

— Детективе Едмундсе? — зрештою запитала змучена жінка.

Вона провела їх усередину, а потім пройшла лабіринтом холодних коридорів, зупиняючись лише, щоб провести карткою там, де їхній шлях перекривали двері.

— Я доктор Сім, один із головних АМНР тут, — сказала вона надто швидко, щоб Едмундс хоча б зміг розшифрувати незрозумілий набір літер. Вона переглянула купку паперів, які тримала в руках, і передала щось колезі у віконце. — Ви мали кілька запитань про одного з наших…

Жінка помітила когось, із ким їй терміново потрібно було поговорити.

— Перепрошую.

Вибігши з кабінету до коридору, вона залишила Едмундса стовбичити біля кімнати відпочинку. Як джентльмен, він відчинив двері для старшої жінки, яка тинялася без діла й навіть не подякувала, пройшовши всередину. Більшість людей у кімнаті сиділи навколо телевізора, який волав надзвичайно гучно. Чоловік розгнівано кинув ракетку для настільного тенісу через усю кімнату, а ще один читав біля вікна.

— Детективе! — покликала засапана жінка з коридору.

Едмундс відпустив двері, щоб вони зачинилися, і пішов за лікарем.

— Дорогою до мого кабінету зупинімося біля житлового крила, — сказала вона, — а потім я відкопаю для вас папери Джоеля.