Лялька - Страница 96

— Доброго ранку, — позіхнув він.

Він наповнив чайник.

— Дякую, що прийняв нас, — сказала Бакстер.

Едмундс ще був напівсонний і не міг точно сказати, чи була вона щирою, чи ні.

— Убивця приходив за нею, як Вульф і попереджав, — сказала йому Бакстер.

Едмундс покинув свою каву і сів за стіл.

— Він утік, — сказала вона, побачивши в його очах надію. — Хлопчина, який спостерігав за будинком, постраждав, струс мозку, але з ним усе гаразд.

Бакстер замовкла, готуючись висловити гарно відрепетируваний аргумент.

— Я не звинувачую тебе за вчора і за припущення, що Вульф міг бути причетним до цього. Зважаючи на докази, які ти знайшов, якби ти не зробив цього, то не виконав би своєї роботи.

— Техніки сказали, що він ґуґлив ім’я Маделін Оєрс за день після того, як ми знайшли «Ляльку», — почав Едмундс, але Бакстер перебила його.

— Послухай, ти не знаєш його так, як я. У Вульфа є кодекс. Він, мабуть, найбільш моральна людина, з-поміж усіх, кого я знаю, навіть якщо іноді це й штовхає його на незаконні та жахливі вчинки.

— Хіба це нітрохи не суперечить одне одному? — якомога обережніше запитав Едмундс.

— Усі ми знаємо, що закон і справедливість не завжди працюють так, як нам того хочеться. Вульф ніколи не робив нічого з того, про що ти…

Бакстер замовкла не договоривши, оскільки Едмундс підвівся й витягнув зі своєї сумки папку. Він кинув її на стіл перед нею.

— Що це? — стривожено запитала вона.

Бакстер не виказувала наміру піднімати її.

— Я з’їздив на узбережжя вчора вдень… до лікарні Святої Анни.

Бакстер спохмурніла. Очевидно, вона вважала, що Едмундс задалеко зайшов.

— З чого ти взяв, що маєш право…

— Я дещо знайшов, — сказав Едмундс, перебиваючи її. — У кімнаті Вульфа.

Бакстер виглядала розлюченою. Вона схопила з кухонного столу папку та розгорнула її. На першій фотографії була зображена маленька вибілена кімната, в якій відсунули більшість меблів. Вона нетерпляче глянула на Едмундса.

— Продовжуй, — спонукав він.

На другій фотографії було щось схоже на темну мітку на віддаленій стіні.

— Цікаво, — промовила Бакстер, перекладаючи фотографію в кінець купи перед тим, як глянути на третю й останню фотографію.

Більше хвилини Бакстер мовчки дивилася на неї, а потім вираз її обличчя змінився й вона мусила ховати від Едмундса очі, повні сліз.

На фотографії, яка лежала в неї на колінах, були зображені знайомі імена, вишкрябані на нерівній поверхні, темні літери, наче від диму, чорні, назавжди випалені на полотні старої будівлі.

— Мені шкода, — м’яко сказав Едмундс.

Бакстер похитала головою і кинула папку на стіл.

— Ти помиляєшся. Тоді він був хворий… Він не міг.. Він…

Вона знала, що брехала сама собі. Вона відчувала, що все те, що коли-небудь знала, було неправдою. Та й зрештою, якщо вона була такою наївною, щоб повірити Вульфу, під впливом яких ще ілюзій вона жила? Чоловік, чиї сподівання вона прагнула виправдати, кого намагалася наслідувати, з ким хотіла бути разом, виявився чудовиськом, про яке Едмундс її попереджав.

Бакстер чула передсмертні крики Ґарланда. Відчувала запах спалених останків мера, пам’ятала, як обіймала Чемберса, коли ніхто не бачив, бажаючи йому гарної відпустки.

— Це він, Бакстер. Без сумніву. Мені шкода.

Вона повільно підвела погляд на Едмундса й кивнула. Без сумніву.

Розділ 31

Субота, 12 липня, 2014 [8.36]

— Це був ти? — процідила Ваніта до Фінлі, увірвавшись до конференц-зали.

Вона розвернулася до Сіммонса:

— Чи ти?

Жоден із них і гадки не мав, про що вона запитувала. Ще більше розлючена розгубленими виразами на їхніх обличчях, вона схопила пульт дистанційного управління та почала клацати каналами, аж доки не знайшла Андреа, яка сиділа за своїм новим столом, із «годинником смерті» над головою. Коли на екрані з’явилася сфокусована картинка, Ваніта збільшила гучність.

— …за описом, Ешлі Локлен провів через Дубай Інтернешенал начальник охорони Фахад Ель Мур, — зачитала Андреа.

У сповільненому темпі відтворили короткий запис із мобільного.

— А тут ми можемо чітко побачити, як детектив Вульф і Ешлі Локлен проїжджають через Перший термінал аеропорту Ґлазґо.

— Ми все це знаємо, — сказав Фінлі.

— Зачекай, — випалила Ваніта.

На екрані знову з’явилася Андреа.

— Із джерела, близького до розслідування, нам стало достеменно відомо, що місіс Локлен була свідком у судовому слуханні «Палія» і пов’язана з іншими жертвами вбивств «Ляльки». Також цей інформатор підтвердив причетність детектива Вульфа до операції з вивезення Ешлі Локлен із країни.

— Розумна дівчинка, — посміхнувся Фінлі.

— Перепрошую? — фиркнула Ваніта.

— Емілі. Вона не розповіла нічого важливого, але досить для того, щоб довести, що саме ця Ешлі Локлен і є ціллю вбивці. Тепер йому немає сенсу здійснювати ще один замах на маленьку дівчинку чи будь-яку іншу Ешлі Локлен. Вона розповіла світові лише те, що вбивця впіймає облизня.

— Вона розповіла світу лише те, що міська поліція Лондона така безнадійна, що в цієї жінки шанси вижити значно вищі, якщо вона буде сама по собі, аніж якщо дозволить нам захистити її, — сказала Ваніта.

— Вона рятувала життя.

— Але якою ціною?

У кабінеті Ваніти задзвонив телефон. Вона вилаялася, а потім вийшла, покликавши Сіммонса за собою, ніби пса. Сіммонс вагався і глянув Фінлі у вічі.