Лялька - Страница 102

102

Вульф запанікував.

Він почав продиратися крізь натовп назад, у відчайдушній спробі вибратися, штовхаючи людей на землю. Він випустив ножа додолу, на море черевиків і коліс, шукаючи ворожі обличчя скрізь, куди падав його погляд. Вульф вибіг у центр вулиці, дотримувався темпу повільного транспорту й озирався мов на військо, яке й досі переслідувало його.

За ним ішла смерть.

П’ятниця, 11 лютого, 2011 [7.39]

Як і кожного ранку перед сніданком, Джоель стояв навколішках на холодній підлозі у своїй кімнаті й молився. Його розбудили працівники лікарні, які у звичний час відімкнули двері й одягли на нього наручники, які тепер він повинен був носити поза межами своєї кімнати постійно.

Два тижні тому він раптом напав на медсестру й успішно подовжив своє ув’язнення. Молода жінка завжди була доброю до нього, і Джоель щиро переймався, що, мабуть, серйозно поранив її, однак просто не міг піти. Він знав, що ховатися від власної долі — це малодушно.

Він був боягузом, адже давно вже мав розрахуватися.

З коридору долинули крики. Джоель зупинився на середині молитви, щоб послухати. Він почув, як повз його двері промайнули важкі кроки, а потім несамовитий крик звідкілясь із будівлі змусив його серце забитися частіше.

Джоель встав і вийшов до коридору, де кілька стурбованих пацієнтів дивилися в бік кімнати відпочинку.

— По кімнатах! — закричав кремезний чоловік, проштовхуючись повз них, і попрямував до джерела неспокою перед тим, як коридори наповнив ще один моторошний болісний крик.

Джоель приєднався до натовпу допитливих пацієнтів, які не підкорилися наказу й заквапилися до подвійних дверей кімнати, де проводили більшу частину своїх днів. Знову почувся крик, сповнений болю. Цього разу Джоель упізнав голос Вульфа. Він проштовхався крізь гуртик інтернів у яскравих формах і зайшов до кімнати відпочинку.

Повсюди валялися розтрощені меблі, а в іншому кутку кімнати лежав непритомний лікар. Троє міцних робітників не могли вгамувати божевільного чоловіка, поки медсестра в цей час несамовито розмовляла по телефону.

— Ні! — волав Вульф, побачивши Джоеля. — Я казав їм! Я казав їм, що це зробив він!

Джоель простежив за ошалілим поглядом Вульфа до великого телевізора: репортер стояв на занедбаній лондонській вулиці. Двоє озброєних поліціянтів тримали тимчасову ширму, щоб прикрити щось, від чого все ще курівся дим.

— Я міг зупинити це! — кричав Вульф, і сльози струмками стікали його обличчям.

Коли до кімнати забіг ще один лікар із велетенським шприцом у руках, схожим на ті, що використовують ветеринари, Вульф відсахнувся від нього, мов здичавіла тварина, але кільком їм не залишалося нічого іншого, як заспокоїти його.

Усе стало зрозуміло, коли репортерка повторила ту обмежену інформацію, яку їй вдалося зібрати.

— Для глядачів, які щойно приєдналися до нас, репортаж із місця події. Поліція заарештувала Наґіба Халіда, підозрюваного у справі «Палія», якого виправдали в суді минулого року у травні. Вони мають беззаперечні докази його провини, адже ви можете бачити, як у повітря ще й досі підіймається дим…

Коли лікар загнав величезну голку в ліву руку Вульфа, той лише застогнав. Коли він обм’як, виснажений борюканням персонал лікарні силкувався втримати його вагу. За мить до того, як відключитися, Вульф глянув на Джоеля — його вираз обличчя був позбавлений співчуття чи здивування. Він просто розуміюче кивнув, і після цього Вульф знепритомнів.

***

Коли Вульф прокинувся, то знову був у своїй кімнаті. За вікном на землю вже опустилася темрява. У нього перед очима все пливло, і йому знадобилося трохи більше хвилини, щоб зрозуміти, чому він не міг піднести руку до голови, яка розколювалася від болю, — його прив’язали до ліжка. Він марно боровся з товстими мотузками, гнів, який охопив його раніше, усе ще продовжував вириватися назовні.

Вульф згадав випуск новин, дим, який здіймався над обірваним білим простирадлом. Він повернув голову вбік, і його знудило на підлогу. Йому не потрібно було бачити, адже Вульф краще, ніж будь-хто інший, знав, що приховували від камери за ширмою. Він знав, як сильно й незаслужено страждала ця безневинна маленька дівчинка.

Вульф заплющив очі і спробував зосередитися на гніві, щоб опанувати себе. Він охоплював його, затуманював думки. Вульф витріщався на білу стелю й шепотів прізвища тих, кого вважав відповідальним за це, однак потім про дещо згадав: остання відчайдушна надія, безглузді слова неврівноваженого розуму…

— Сестро! — голосно покликав він. — Сестро!

Йому знадобилася година, щоб переконати лікарів розв’язати його, та ще півгодини для отримання їхнього дозволу на телефонний дзвінок. Чекаючи на рішення, Вульф витягнув із-під матраца брудний аркуш. Він уже майже забув, що той узагалі там був.

Вульф заледве міг стояти, і йому допомогли вийти в коридор, щоб він міг скористатися телефоном на сестринському посту. Щойно він залишився сам, Вульф розгорнув складений аркуш, уперше помітивши, що крізь написані цифри виднілися друковані слова: «Бог. Диявол. Душа. Пекло».

Він схилився на стіну і набрав вільною рукою послідовність цифр.

Залунали гудки.

Після приглушеного клацання запала тиша.

— Алло? — знервовано промовив Вульф.

Тиша.

— … Алло?

Зрештою йому відповів автоматичний жіночий голос.

— Штат… ваше… повне ім’я… після гудка…

102