Лялька - Страница 103

103

Вульф зачекав сигналу.

— Натан Вульф.

Ще одна пауза, котра, як йому здавалося, тривала вічно. Вульф знав, що це нелогічно, однак у комп’ютеризованому голосі була якась невідповідність, щось із інтонацією, тональністю. Здавалося, немовби він був у захваті від його відчаю, так, неначе глузував.

— Натомість… що? — зрештою запитали.

Вульф оглянувся на порожній коридор. Він чув легкий гул голосів, які долинали з однієї з бокових кімнат. Підсвідомо він прикрив трубку рукою, щоб прошепотіти.

Він вагався.

— Натомість… що? — знову повторив голос.

— Наґіб Халід… Мер Реймонд Тернбл… Маделін Оєрс… Охоронець лави підсудних… Детектив Бенджамін Чемберс… і всі інші, на чиїх руках кров тієї дівчинки, — випалив Вульф.

Тиша.

Вульф хотів було опустити слухавку. Він зупинився, щоб іще якусь мить послухати, а потім покласти телефон. У своєму оціпенінні він сміявся над собою. Навіть накачаний ліками, він усвідомив, як абсурдно це було, хоча йому стало трохи краще від того, що, вимовивши вголос ті імена, він поділився ними з рештою світу, навіть якщо то був автовідповідач.

Вульф уже був на півдорозі у мовчазному коридорі, аж раптом приголомшливий звук телефонного дзвінка наповнив простір навколо нього. Він упав на коліна, затиснувши вуха руками, і повернувся до непримітного телефону, думаючи про те, чи міг він бути таким гучним, чи це ліки спотворили його відчуття.

Один із огрядних санітарів квапливо пробіг повз нього, а наблизившись до телефону, пробурмотів щось нерозбірливе. Затамувавши подих, Вульф спостерігав за тим, як чоловік схопив слухавку і притиснув її до вуха, по-справжньому боячись того, хто чи що там було на іншому кінці лінії.

Обличчя чоловіка розповзлося у широкій посмішці.

— Так, знаю, вибачте. Тут був один із пацієнтів, — перепрошуючи пояснив він.

Вульф повільно підвівся і побрів до своєї кімнати, думаючи про те, що він напевно, зрештою-таки збожеволів.

Розділ 33

Неділя, 13 липня, 2014 [13.10]

Фінлі викреслив ще одне прізвище зі списку перед тим, як повернутися до решти чотирьох сотень звільнених службовців, потішив себе десятисекундним потягуванням. Він бачив, як Бакстер за своїм столом у кутку зосереджено опустила голову, одягнувши навушники, щоб відгородитися від гамірного офіса.

Едмундс залишив конференц-залу у непридатному для роботи стані — захаращену скрізь паперами, і тепер сидів за столом Сіммонса, щоб мати доступ до комп’ютерної програми, яку Фінлі навіть не впізнав. Ваніта і Сіммонс зачинилися в її крихітному кабінеті, щоб переглянути інтерв’ю Андреа Гол, і, без сумніву, оцінити можливу шкоду. Затамувавши подих, вони чекали, яку ще скандальну новину могла виголосити далі колишня дружина Вульфа. Хоча на час інтерв’ю «годинник смерті» зник з екранів, жоден із них не потребував нагадування про той обмежений час, який вони мали.

Фінлі поглянув на наступне прізвище у списку. Він поєднував обмежену інформацію, надану Міністерством оборони, та відомості з Національної комп’ютерної мережі, Національної бази даних поліції та Ґуґла, щоб сконденсувати воєдино свої підозри. Він волів би почуватися вільніше, адже, зрештою, цілком можливо, що їхнього вбивцю не звільняли з армії, і що він навіть ніколи не служив там. Фінлі намагався гнати від себе такі думки. Це був їхній найкращий шанс знайти Вульфа, тож вони з Бакстер продовжуватимуть надавати Едмундсу прізвища, щойно знаходитимуть їх.

Набундючений Блейк підійшов до столу Бакстер. Вона не витягувала навушників і продовжувала працювати, сподіваючись, що він зрозуміє натяк і відійде, але, вочевидь, йому варто було сказати про це вголос, адже він помахав рукою їй перед обличчям.

— Відвали, Блейку, — випалила вона.

— Ого! Не варто аж так. Я підійшов лише запитати, як ти. Знаєш, Андреа Гол зробила скандальні заяви про Вульфа та «невідому» колегу, — промовив він з уїдливою посмішкою. — Я лише хотів сказати, що ми всі про це підозрювали, але…

Побачивши вираз обличчя Бакстер, Блейк замовк і відступив назад. Він пробурмотів щось нерозбірливе й пішов. Для Бакстер новини стали несподіванкою, і їй було соромно це визнавати, але це її трохи образило. Їй здавалося, що вони з Андреа все вирішили, і що Андреа зрештою-таки змирилася з тим, що між нею та Вульфом нічого не було. З іншого боку, мова йшла про жінку, яка зараз на світовому телебаченні копирсалася у брудній білизні свого колишнього чоловіка, за лічені години до його можливої смерті.

Та все одно, таку мізерну зраду і порівняти не можна було з тим, що Бакстер відчувала до Вульфа.

Годиною пізніше Фінлі невміло ввів до комп’ютера наступне прізвище й ім’я зі списку. Він був набагато повільніший за Бакстер, однак хотів перевірити якомога більше осіб, доки вона закінчить свою половину, і робив для цього все можливе. Записи Міністерства оборони були типово стислими:

«Штаб-сержант Летаніель Массе, 16/02/74, агент служби розвідки, звільнений за станом здоров’я — червень, 2007».

— Ну, і на чиєму вони боці? — пробурчав він, розмірковуючи над тим, чи змогли б вони надати менш розпливчасту інформацію, якби хоча б спробували.

Він нашкрябав слова «військова розвідка» на серветці, яка залишилася після обіду.

Швидкий пошук у Ґуґлі показав сторінки результатів — здебільшого нові історії та обговорення. Він відкрив посилання згори сторінки.

«…Штаб-сержанта Массе відкомандирували до Королівського Англіканського полку… єдиний вижив після нападу, внаслідок якого загинули дев’ятеро осіб із його загону… їхній супровід натрапив на узбіччі на саморобний вибуховий пристрій південніше від Гайдарабада у провінції Гільменд… лікувався внаслідок небезпечних для життя пошкоджень та “значних” опіків обличчя та грудей…»

103