Лялька - Страница 107

107

— Це в будь-якому разі марнування часу. Вони не знають, куди дивитися. Переглядають записи з камер поблизу квартири Вульфа, куди він, зрозуміло, не повернеться, та помешкання Массе, куди він теж навряд чи прийде.

— А як щодо розпізнавання облич?

— Ти певно жартуєш? — засміялася Бастер. — До цього часу вони помітили Вульфа тричі. Першого разу — це виявилася літня китаянка, другого — пудель, а третього — плакат Джастіна Бібера!

Попри надмірний тиск, під яким вони перебували, та серйозні наслідки від того, що команда техніків так і не знайшла жодного з чоловіків, такі збіги розсмішили їх.

— Мені потрібно з тобою дещо обговорити, — сказав Едмундс.

З гучним стуком Бакстер впустила сумку на підлогу й нахилилася над столом, щоб послухати.

— Детективе Едмундсе, — покликала Ваніта з дверей свого кабінету.

Вона тримала в руках розгорнутий аркуш паперу. — На хвилинку?

— Овва, — глузливо промовила Бакстер, коли Едмундс підвівся й попрямував до її кабінету.

Едмундс зачинив за собою двері й сів за стіл, на якому лежав лист, який він надрукував того ранку о 4.30.

— Мушу визнати, що здивована, — сказала вона. — Особливо сьогодні, з-поміж усіх днів.

— Мені здається, я зробив усе, що міг у цій справі, — сказав він, жестом вказуючи на чималий стос документів біля листа.

— Таки правда.

— Дякую.

— Ви впевнені щодо цього?

— Так.

Вона зітхнула.

— Я й справді бачила для вас яскраве майбутнє.

— Я теж. Проте не тут, на жаль.

— Дуже добре, сьогодні я підпишу документи на переведення.

— Дякую, заступнику комісара.

Едмундс і Ваніта потисли руки, а потім він вийшов із кімнати. Тиняючись без діла біля фотокопіювального пристрою і щоб хоч щось підслухати, Бакстер спостерігала за їхньою короткою розмовою. Едмундс забрав свій піджак і підійшов до неї.

— Ідеш кудись? — запитала вона.

— У лікарню. Тіа шпиталізували вночі.

— Вона..? Дитина..?

— Гадаю, з ними обома все гаразд, однак моє місце там.

Едмундс бачив, що Бакстер вагалася між співчуттям до його родини та невірою, що він покине команду, покине її в такий важкий час.

— Я не потрібен тобі тут, — запевнив її він.

— Вона, — Бакстер кивнула на кабінет Ваніти, — підписала?

— Якщо відверто, мені все одно. Я лише передав їй прохання про переведення назад до Фрауда.

— Що ти зробив?

— Одруження. Звання детектива. Розлучення, — сказав Едмундс.

— Я не мала на увазі… Це стосується не всіх.

— У мене скоро народиться дитина. Я не збираюся перевіряти.

Бакстер посміхнулася, згадавши свою жорстку реакцію на новину про вагітність його нареченої.

— Тоді чому б тобі не припинити гаяти мій час і просто не повернутися до Фрауда, — процитувала вона із сумною посмішкою.

На подив Едмундса, вона міцно його обняла.

— Якщо раптом я тобі знадоблюся для чогось, телефон зі мною, — сказав він, а потім щиро додав:

— Для будь-чого.

Бакстер кивнула й відпустила його.

— Завтра я знову повернуся до роботи, — засміявся він.

— Знаю.

Едмундс наївно всміхнувся їй, одягнув піджак та вийшов з офіса.

***

Вульф сховав поцупленого з мотелю ножа та звернув на Ладґейт Гіл. Коли він ішов уздовж Олд Бейлі, вулиці, яка й дала Центральному карному суду відому назву, то крізь зливу, яка все не вщухала, заледве міг розгледіти годинникову башту собору Святого Павла, хоча високі будівлі й давали незначний прихисток від грози.

Вульф точно не знав, чому з-поміж інших важливих для нього місць, як-от могила Анабель Адамс, місце, де Наґіба Халіда знайшли над її спаленим тілом, лікарня Святої Анни, обрав саме судові зали. З якоїсь причини суд видавався правильним місцем, адже там усе почалося, там він уже мав можливість зіткнутися сам на сам із демоном і вижив, щоб розповісти цю історію.

Упродовж усього тижня Вульф відрощував бороду, а ще позичив пару окулярів. Невблаганний дощ вирівняв його густе волосся, і це лише посилило просте, однак ефективне, маскування. Він підійшов до входу для відвідувачів до старих судових зал і став у кінці довгої, промоклої черги. З того, що він міг уловити з розмови гамірних американських туристів попереду, у Другій судовій залі розглядали резонансну справу про вбивство. Коли позаду нього черга поступово зросла, він підслухав кілька розмов, у яких згадували його прізвище, а ще висловлювали захоплені припущення стосовно того, чим закінчаться вбивства, пов’язані з «Лялькою».

Коли, зрештою, двері відчинилися, натовп із дощу покірно пройшов крізь рентгенівський апарат і перевірку охорони. Першу групу, куди входив і Вульф, уздовж мовчазних коридорів супроводжувала жінка, офіційний судовий пристав, а потім вона зібрала їх усіх перед входом до Другої судової зали. Вульфу не залишалося нічого, окрім як запитати, чи не міг би він сісти натомість у Першій залі. Йому не хотілося привертати до себе увагу, до того ж, він був переконаний, що чиновниця на якусь мить його таки впізнала. Здавалося, таке прохання її здивувало, однак потім, знизавши плечима, жінка провела його до потрібних дверей. Вона сказала йому стояти поруч зі ще чотирма людьми біля дверей до оглядового балкона для спостерігачів. Вочевидь, ті четверо добре знали одне одного, тому підозріливо розглядали Вульфа.

Через якийсь час двері розчинилися і з кімнати війнуло знайомими запахами відполірованої підлоги та шкіри. Вульф дивився вниз на судову залу. Від того часу, коли його витягли звідти зі зламаним зап’ястком, він жодного разу тут не був.

107