Лялька - Страница 108

108

Різноманітний персонал, адвокати, свідки та присяжні розходилися кімнатою під ним. Коли обвинуваченого провели до лави підсудних, Вульф почув позаду себе якийсь рух, оскільки його знайомі-глядачі махали й жестами показували щось татуйованому чоловікові. Вульф, просто глянувши на нього, міг упевнено передбачити, що той був винен, у чому б там його не звинувачували. Потім усі присутні встали, коли до судової зали зайшла суддя і зайняла своє відокремлене місце на підвищенні.

***

Переконавшись, що докази Едмундса неспростовні, Ваніта поширила фотографії Массе у пресі. Його понівечене обличчя, яке було неможливо не впізнати, тепер миготіло на кожному каналі новин у світі. Зазвичай піар-команді довелось би благати телевізійні студії, щоб вони показували те фото хоча б упродовж трьох секунд, тож Ваніта не стала чекати, поки вляжеться безпрецедентність випадку. Вона посміхалася із такого шаблону: прагнення самого вбивці стати відомим і спричинило його провал.

Попри чіткі вказівки для загалу глядачів, вони завалили операторів сотнями дзвінків з інформацією про Массе, датованою аж від 2007 року. Бакстер доручили перевіряти оновлення кожні десять хвилин і підтримувати зв’язок із командою, яка контролювала камери спостереження по всьому місту. Чим більше проходило часу, тим більше вона занепадала духом.

— Та чи ці люди геть не слухають! — вигукнула вона, зім’явши останню роздруківку. — Чому я маю розбиратися, чи був він у біса в «Сейнсберрі» п’ять років тому, чи ні? Мені потрібно знати, де він зараз!

Фінлі не посмів промовити ані слова. На комп’ютері Бакстер пролунав сигнал.

— Просто прекрасно, ось іще прийшло.

Сковзнувши знов у своє крісло, Бакстер відкрила лист із кол-центру. Вона переглянула низку невідповідних дат, аж доки не натрапила на час 11.05 сьогоднішнього ранку. Вона провела пальцем по екрану, щоб прочитати решту деталей. Повідомлення було від інвестиційного банкіра, який відразу ж видався Бакстер надійнішим свідком, аніж психи та безхатьки під кайфом, дзвінки від яких становили дві третини від загальної кількості інформації, яка зараз надходила.

Місцеперебування: Ладґейт Гіл.

Бакстер підвелася і пробігла повз Фінлі ще до того, як він навіть не встиг її запитати, що вона знайшла. Вона рвонула сходами до контрольної кімнати Центральної криміналістичної команди із зображень.

***

Порівняно з досвідом Вульфа у справі Халіда, йому було дивно спостерігати за таким розслабленим та цивілізованим слуханням. Він зрозумів, що підсудного звинувачували у ненавмисному, а не зумисному вбивстві. Розгляд справи тривав третій день не для того, щоб довести провину чоловіка, а лише, щоб вирішити, як сильно він винен.

Через дев’яносто хвилин розгляду справи, двоє людей позаду Вульфа вийшли, потурбувавши всіх у судовій залі внизу, коли двері гучно зачинилися за ними. Щойно представник захисту почав свою промову, як раптом десь неподалік увімкнулася перша пожежна сирена. Одна за одною повмикалися й інші, волаючий сигнал наближався до тихої судової зали, немовби хвиля, аж доки не заповнив її остаточно.

***

— Ні, ні, ні! Геть! — вигукнув той самий наглядач, який і вранці виштовхав Бакстер.

— Ладґейт Гіл, 11.05, — задихаючись, промовила вона.

Працівник за контрольною панеллю глянув на нього, чекаючи вказівок. Коли наглядач неохоче кивнув, чоловік перемкнув екрани на поточне зображення з найближчих камер спостереження, щоб отримати доступ до записів.

— Зачекайте! — вигукнула Бакстер. — Зачекайте! Що відбувається?

На екрані з’явився натовп людей, які безцільно збиралися навколо. Більшість були одягнуті в гарні костюми, а на одній із жінок була навіть чорна мантія та перука. Працівник квапливо перемкнувся на інший комп’ютер.

— Пожежна тривога у Центральному карному суді, — прочитав він.

Бакстер відвела погляд і вибігла з кімнати, не сказавши ні слова. Чоловік за комп’ютером спантеличено глянув на свого наглядача.

— А мені продовжувати… чи ні? — ввічливо запитав він.

Бакстер бігла сходами нагору, але сповільнилася, коли досягла дверей офіса. Вона спокійно підійшла до столу Фінлі і присіла, щоб поговорити з ним наодинці.

— Я знаю, де Вульф, — прошепотіла вона.

— Чудово! — сказав Фінлі, дивуючись, що вони розмовляють про це пошепки.

— Він у Олд Бейлі. Вони обоє. Усе стає на свої місця.

— Чи не вважаєш, що варто сказати про це комусь, важливішому за мене?

— Ми обоє знаємо, що трапиться, якщо я комусь скажу. Вульф і Массе в одній будівлі разом. Вони відправлять туди всіх озброєних поліціянтів Лондона.

— Так і має бути, — сказав Фінлі, уже відчуваючи, до чого вона хилить.

— Гадаєш, Вульф дозволить комусь знову замкнути себе?

Фінлі зітхнув.

— Я думаю про те саме, — сказала Бакстер.

— Тож?

— Тож нам потрібно дістатися туди першими. Нам потрібно поговорити з ним.

Фінлі зітхнув навіть ще важче.

— Вибач, подруго, я цього не робитиму.

— Що?

— Емілі, я… Ти ж знаєш, я не хочу, аби щось трапилося з Натаном, але він зробив свій вибір. Мені потрібно думати про пенсію… та Меґґі. Я не можу цим ризикувати.

Бакстер виглядала ображеною.

— І якщо ти думаєш, що я відпущу тебе туди одну…

— Я поїду.

— Ні.

— Мені потрібно лише кілька хвилин із ним, а потім я викличу підтримку, присягаюся.

108