Лялька - Страница 34

— До усіх цих подій я ніколи не зустрічався, ба навіть не чув про Віджая Рана. Мене хвилює лише одне — зберегти йому життя, і я б сказав, що якщо комусь-таки й потрібен захист під час цієї зустрічі, то це мені.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я буду присутній упродовж усього допиту в’язня? — сказав Вокер.

— Так я точно почуватимуся в більшій безпеці, — легковажно промовив Вульф.

Вокер провів їх углиб будівлі, до камери, де вже терпляче чекало троє, обізнаних із ситуацією, поліціянтів. Старший інспектор представив Вульфа та Фінлі кожному з них, а потім попросив одного поліціянта залишитися охороняти відчинені двері до камери Рана.

— Ми помістили його в самому кінці, якнайдалі від решти наших гостей, — сказав Вокер Вульфу.

Двері важко розчинилися, і вони побачили відкритий поцвілий унітаз і блакитний матрац і подушку, які лежали на дерев’яній лавці, звичній для камер попереднього утримання. Рана сидів обхопивши голову руками, усе ще одягнутий у водонепроникний анорак. Коли Вокер повільно підійшов до в’язня, позаду голосно клацнув замок.

— Містере Рана, ці двоє поліціянтів мають повноваження…

Рана підняв погляд, і його налиті кров’ю очі втупились у Вульфа. Він зістрибнув із лавки й кинувся вперед. Вокер устиг перехопити його за одну руку, а Фінлі — за другу. Вони потягли його назад до лавки, поки Рана в цей час верещав:

— Ах ти ж покидьок! Ах ти ж покидьок!

Двоє досвідчених поліціянтів легко впоралися з Рана, який водночас був і низького зросту, і значно програвав у вазі. Його пихате велике обличчя вкривала щетина кількох днів. Здавалося, він поступився і почав плакати в подушку. Вокер і Фінлі обережно відпустили Рана, і чоловік знову сів на лавку. Поступово атмосфера заспокоїлася.

— Мої співчуття з приводу вашого брата, — глузливо всміхнувся Вульф.

Оскаженілий погляд Рана знову втупився в детектива.

— Він був ще тим шматком лайна.

— Ах ти ж покидьок! — знову заверещав Рана, і Вокер та Фінлі силоміць всадили його на лавку.

— Що за чорт, Натане, — жалібно застогнав Фінлі, коли випадковий удар коліном влучив йому в пах.

— Більше так не роби, Вульфе, — розгнівано випалив Вокер, — інакше наступного разу я не намагатимуся зупинити його.

Вульф підняв руки, перепрошуючи, і відійшов на кілька кроків, щоб схилитися на стіну.

Щойно Рана знову заспокоївся, Фінлі пояснив йому ситуацію: що їм удалося зберегти новини про його місцеперебування між кількома обраними, що вони чекають розпоряджень від Служби захисту громадян, що він неодмінно буде в безпеці і що здатися — це було правильним рішенням. Як їх і вчили, щойно вони надали Рана достатньо інформації, щоб завоювати його довіру, Фінлі непомітно перейшов до опитування. Він запитав, чи знає Рана когось зі списку, прізвища тих, хто міг бажати йому зла, будь-які нещодавні телефонні дзвінки чи незвичайні випадки.

— Чи можу я поставити кілька запитань про вашого брата? — запитав Фінлі, і Вульф чи не вперше бачив, щоб його друг говорив так ввічливо.

Він напрочуд обережно зачепив тему, яка, а вони це вже знали напевно, була його слабким місцем. Вульф стежив за тим, щоб дивитися лише на підлогу, аби не спровокувати його.

— Для чого? — запитав Рана.

— Бо нам потрібно знайти зв’язок між прізвищами у списку з тими жертвами, яких ми вже… маємо, — обережно пояснив Фінлі.

Вульф закотив очі.

— Добре, — сказав Рана.

— Коли ви востаннє контактували із своїм братом?

— 2004… 2005? — невпевнено відповів Віджай.

— То це означає, що на судовому слуханні ви не були присутні?

— Ні. Не був.

— Чому? — запитав Вульф, заговоривши вперше за останні п’ять хвилин.

Вокер підійшов, щоб схопити Рана, проте чоловік не виказував спроб поворухнутися, але й на запитання не відповів.

— Це ж якою має бути людина, щоб не знайти хоча б одного дня і не прийти на судове слухання до власного брата? — продовжив Вульф, не звертаючи уваги на погляди Вокера та Фінлі. — А я скажу тобі: таке може зробити тільки той, хто вже знає правду, кому вже відомо, що його брат винен.

Рана не відповідав.

— Саме тому ти вже давно змінив ім’я. Ти знав, що він збирався робити, і не хотів, щоб це хоч якось тебе стосувалося.

— Я ніколи не знав, що він збирався…

— Ти знав, — закричав Вульф, — і нічого не зробив. Скільки років твоїй маленькій дівчинці?

— Вульфе! — вигукнув Вокер.

— Скільки? — знову закричав Вульф.

— Тринадцять, — промимрив Рана.

— Мене б не здивувало, якби до цього часу твій брат спалив би живцем твою дочку, якби я не зупинив його. Вона знала його і, мабуть, довіряла. Як гадаєш, він довго зміг би опиратися такій спокусі?

— Припини! — закричав Рана, закриваючи вуха руками, як дитина. — Прошу, припини.

— Ти, Віджаю Халіде, у боргу переді мною, — випалив Вульф.

Він грюкнув дверима камери, залишаючи Фінлі та Вокера розбиратися із в’язнем, який лише скиглив.

***

О 19.05 Вульф отримав телефонного дзвінка з повідомленням, що хтось приїде за ними щонайпізніше о 22.30. Служба захисту громадян усе ще домовлялася зі спеціально навченими працівниками, а, зважаючи на загрозу життю Рана, ще й шукала укриття. Вульф переповів новини Вокеру та його поліціянтам, і вони навіть не приховували, що він уже давно вичерпав їхню гостинність.

Утомлений від злісних поглядів, Вульф вирішив дістати чогось поїсти для них із Фінлі та в’язня (задля перестороги він проінструктував Вокера не годувати Рана). Він великодушно запропонував купити картоплі всім, але не тому, що відчував, що чимось їм завинив, а тому, що не був упевнений, що його впустять назад із пустими руками.