Лялька - Страница 35

Вульф одягнув промокле пальто, й один із поліціянтів притримав для нього двері. Очевидно, товстий метал приглушував звуки грози знадвору. Вульф вибіг на порожню вулицю, намагаючись виграти час у міні-цунамі, яке заливало тротуар кожного разу, коли через глибокі потоки проїжджало авто. Він знайшов магазин, де продавали їжу швидкого приготування, і ступив усередину на слизьку брудну підлогу. Коли він зачинив за собою двері, відгородившись від шуму зливи, то зрозумів, що в нього дзвонить телефон.

— Вульф, — відповів він.

— Привіт, Натане, це Елізабет Тейт, — промовив буркотливий голос.

— Ліз, чим я можу допомогти?

Елізабет Тейт була досвідченим адвокатом і часто працювала консультантом за сумісництвом у кількох центральних поліційних відділках Лондона. Вона працювала вже майже тридцять років — перша лінія захисту непідготовлених заарештованих (від п’яниць до вбивць), єдиний голос підтримки для відособлених і збентежених. Хоча час від часу між ними і траплялися непорозуміння, Елізабет подобалася Вульфу.

Там, де інші адвокати безсоромно брехали, не задля добробуту свого, безперечно, винного підзахисного, а щоб захистити власне еgо, Елізабет захищала б їх, доки на цьому наполягав би закон, не більше. Кілька разів, коли вони не знаходили спільної мови, це траплялося тому, що вона щиро вірила в невинність свого клієнта і під тиском тих обставин могла дозволити собі боротися так грубо і пристрасно, як тільки борються найкращі.

— Упевнена, що зараз ти охороняєш містера Віджая Рана, — сказала вона.

— Дві сосиски в тісті та картоплю, будь ласка, — замовляв хтось на задньому фоні.

Вульф прикрив мікрофона й обмірковував відповідь.

— Я не знаю, з чого ти..

— Годі ламати комедію. Його дружина телефонувала мені, — сказала Елізабет. — Я представляла його минулого року.

— За ухилення від сплати податків?

— Без коментарів.

— За ухилення від сплати податків.

— Я вже говорила із Сіммонсом, і він погодився дозволити мені зустрітися з клієнтом сьогодні ввечері.

— Категорично ні.

— Тобі процитувати Закон про збір доказів у кримінальних справах? Я щойно двадцять хвилин розмовляла з твоїм босом. Містер Рана не тільки під твоїм захистом, а й під арештом за злочин. Ми обоє знаємо, що все, що він скаже тобі чи будь-кому іншому впродовж наступних двох днів потім, під час розгляду його справи в суді, можна використати проти нього.

— Ні.

— Я погодилася на повний обшук, ну, і звісно ж, дотримуватимуся будь-яких рекомендацій, які ти вважатимеш за потрібне дати на місці.

— Ні.

Елізабет зітхнула.

— Поговори із Сіммонсом та передзвони мені, — промовила вона й поклала слухавку.

***

— Як швидко ти зможеш сюди дістатися? — зателефонувавши Елізабет, пробурмотів Вульф і кинув до рота останнього шматочка відсирілої картоплі.

Цілих десять хвилин вони із Сіммонсом сперечалися, хоча наївно було сподіватися, що комісар, який боявся судового позову, закриє очі на відмову ув’язненому у праві на юридичну пораду стосовно злочину, який вони й досі мали намір йому інкримінувати. Сіммонс, передбачивши, що Вульф може не підкоритися його наказу, нагадав йому про їхню розмову суботнього вечора. Він ще раз наголосив, що будь-якої миті може відсторонити Вульфа. А ще вказав, що відмова Рана в адвокатові може стати підґрунтям порушення справи проти самого Вульфа, тобто Вульф врятував би життя злочинця лише для того, щоб зрештою дозволити йому вийти сухим із води.

Вульф неохоче зателефонував Елізабет.

— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.

— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.

— Я приїду.

Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.

Він зрозумів, що в нього тремтить рука, і спробував проігнорувати причину — це був його нічний кошмар, ті безкінечні ночі під охороною, коли він прислухався до невгамовних криків, котрі наповнювали лабіринти коридорів, марний спротив відчайдушних тіл, які билися в нерухомі двері. Він зачекав якийсь час, щоб опанувати себе, а потім засунув руку в кишеню.

— Я хочу перевірити Рана, — вигукнув він поліціянтам за станцією опрацювання даних.

Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.

— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?

Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.

— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.

Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.