Лялька - Страница 44

К оглавлению

— Що ж, це місце виглядає трохи… — Бакстер замовкла з таким виразом на обличчі, немов не хотіла ні до чого торкатися.

Потім вона майже так само глянула на Вульфа, його зім’яту сорочку та скуйовджене волосся.

— Я щойно прокинувся, — збрехав він. — Від мене смердить і мені потрібно в душ.

Обоє надпили по ковтку вина.

— Уже чув? — запитала вона.

— Чув.

— Знаю, ти не був його великим шанувальником, однак для мене він багато означав, розумієш?

Потупивши очі в підлогу, Вульф кивнув. Вони ніколи так не розмовляли.

— Сьогодні я плакала на руках у свого стажера, — згораючи від сорому, промовила Бакстер. — Я ніколи не зможу спокутувати цього.

— Сіммонс сказав, це ти про все здогадалася.

— Усе одно… мій стажер! Це було б нормальним, якби на його місці був ти.

Запала важка пауза, яка від розуміння, що вони обоє уявили, як його руки обіймають її, затягнулася ще більше.

— Хотіла б я, щоб ти був там, — пробурмотіла Бакстер, ніби підкреслюючи, що цього не сталося, й підняла димчасті очі, щоб оцінити реакцію Вульфа.

Він ніяково посовався, а коли Бакстер щедро долила в їхні келихи й нахилилася ближче, ще й розчавив щось усередині коробки, на якій сидів.

— Не хочу, щоб ти помирав.

Її мова була нечіткою, а тому Вульф замислився, скільки вона встигла вже випити до того, як прийшла до нього. Бакстер потягнулася й узяла його за руку.

— Можеш повірити, що вона вважала, ніби між нами щось є?

Вульф скористався нагодою, щоб вставити зовсім недоречне:

— Андреа?

— Знаю! Божевільно, правда? Я мала на увазі, якщо подумати, ми головним чином страждали від негативних наслідків подружньої зради, але так і не насолодилися… позитивними.

Її великі очі знову дивилися на нього. Вульф відпустив її руку й підвівся. Бакстер відхилилася назад і поволі смакувала вино.

— Ходімо кудись, знайдемо, де перекусити, — захоплено запропонував він.

— Я не дуже…

— Упевнений, що так! Далі вулицею є простеньке місце. Дозволь мені заскочити в душ. П’ять хвилин — і ми йдемо.

Вульф майже побіг до ванної кімнати. Двері прилягали нещільно, а тому, щоб зачинити їх, довелося підкласти рушника. Потім Вульф якомога швидше роздягнувся.

Бакстер підвелася й відчула легке запаморочення. Похитуючись, вона пройшла до кухні, вилила решту вина зі свого келиха й наповнила його водою з-під крана. Вона набрала ще одного, а потім випила ще три. Бакстер дивилася на порожню квартиру навпроти, де геніальний убивця, який стояв за всіма цими стражданнями і смертями, пишаючись, виставив своє жахливе страховисько.

Вона думала про Чемберса. Про те, як під силою погроз у відчайдушній спробі захистити дружину він подзвонив Єві.

Крізь тонку стіну ванної кімнати долинало приглушене плюскотіння увімкненої води.

Вона згадала понівечене тіло Елізабет Тейт під дощем на тій чорно-білій фотографії, де Вульф тримав її за руку.

У душі було гарне відлуння, і Бакстер чула, як він фальшиво мугикав щось собі під ніс.

Вона думала про Вульфа і про те, як усвідомлювала, що не зможе врятувати його.

Бакстер поставила келих у раковину, глянула на своє відображення у мікрохвильовці й попрямувала до дверей ванної кімнати. Уже вдруге за день її серце шалено забилося в грудях. Смуга світла між дверима та рамою підказувала їй, що Вульф або не зміг замкнутися, або зумисне цього не зробив. Вона взялася за металеву дверну ручку, глибоко вдихнула…

У вхідні двері хтось постукав.

Усе ще тримаючись за хлипку ручку, Бакстер завмерла. Вульф нічого не підозрював і продовжував наспівувати щось у душі. Постукали ще раз, тепер уже наполегливіше. Вона пошепки вилаялася, кинулася до вхідних дверей і різко їх розчинила.

— Емілі!

— Андреа!

Дві жінки стояли в ніяковій тиші, й жодна з них не знала, що сказати далі. З ванної вийшов Вульф, обгорнувшися навколо стегон рушником. Він уже був на півдорозі до спальні, коли помітив їхні докірливі погляди. Він зупинився, оглянув не найкращу ситуацію, що розгорталася біля дверей, похитав головою і замкнувся у спальні.

— А виглядає затишно — сказала Андреа, одночасно і задоволена від того, що мала рацію, й обурена цим.

— Припускаю, що тобі краще зайти, — сказала Бакстер, відступаючи вбік і ніби захищаючись, схрестила руки. — Коробку?

— Я постою.

Бакстер спостерігала за тим, як Андреа розглядала обшарпану квартиру Вульфа. Як і завжди, вона мала до нудного бездоганний вигляд, і кожний її крок супроводжувало дратівливе цокання дизайнерських підборів.

— Це місце… — почала Андреа.

— Зовсім не те? — сказала Бакстер, бажаючи дати зрозуміти цій багатійці, що її квартира середнього класу абсолютно не схожа на цю діру.

— Чому він живе тут? — прошепотіла Андреа.

— Припускаю, бо ти обдерла його як липку під час розлучення, — розгнівано сказала Бакстер.

— Тебе це не стосується, — пошепки відповіла Андреа, — але ми збиралися розділити будинок п’ятдесят на п’ятдесят.

Запала ніякова тиша, й вони обоє роззиралися в надто маленькій кімнаті.

— І щоб ти знала, — продовжила Андреа, — ми із Джефрі допомагали Натану з грошима, коли він тільки-но вийшов з лікарні.

Бакстер підняла напівпорожню пляшку червоного вина.

— Вина? — люб’язно запропонувала вона.

— Залежно від того, яке воно.

— Червоне.

— Бачу. Я мала на увазі звідки?