Лялька - Страница 66

Андреа з гіркотою засміялася й підвелася, щоб піти.

— Ти неможливий.

— Я — реаліст. Тобі все одно доведеться через це пройти. Чому б не зробити це перед камерами й у процесі не стати зіркою? О! Можеш переконати його дати інтерв’ю за день до цього? Це було б так зворушливо. Насправді ми могли б показати навіть ваше прощання.

Андреа вилетіла з кабінету і грюкнула за собою дверима.

— Подумай про це! — крикнув він їй услід. — Якою б не була твоя відповідь, чекатиму до вихідних.

Андреа мала знову з’явитися перед камерою за двадцять хвилин. Вона спокійно пройшлася до жіночої вбиральні, перевірила, чи в кабінках нікого не було, замкнула двері й розплакалася.

***

Чекаючи на Джо в порожній криміналістичній лабораторії, Едмундс голосно позіхнув. Він вибрав собі куточок між клінічним кошиком для сміття та холодильником. Так сталося, бо це місце була якнайдалі від великого морозильника для трупів, куди він поглядав кожні кілька секунд, занотовуючи щось у записнику.

До третьої ночі він сидів над справами, які сховав на кухонній шафці. Хоча Тіа й не могла їх там відшукати, це вдалося її новому улюбленцю, який зрештою і розкидав дуже важливі свідчення. Зважаючи на те, що був ще навіть не обід, він почувався тривожно втомленим. Однак його виснаження хоча б виправдовувало себе, адже він наштовхнувся на одну справу, яка точно була варта подальшого розгляду.

— Ого! Що в біса з тобою трапилося? — запитав Джо, зайшовши до лабораторії.

— Пусте, — сказав Едмундс, вийшовши з кутка, і зніяковіло торкнувся свого зламаного носа. — Будь ласка, скажи, що ти знайшов? Щось у крові?

— Я б міг, та це було б брехнею. Його немає в базі, — сказав Джо.

— А це означає, що ми ніколи не заарештовували його, — сказав Едмундс, радше собі самому.

Тепер він упевнено міг відкинути значний відсоток архівних справ.

— Група крові — перша позитивна.

— Рідкісна? — з надією запитав Едмундс.

— Поширена, як перегній. Жодних ознак мутацій чи хвороб, алкоголю чи наркотиків. Очі сірого чи блакитного кольору. Знаєш, із-поміж усіх серійних убивць за останній час кров саме цього цнотливо чиста.

— Тож у тебе нічого?

— Я цього не говорив. Сліди черевиків одинадцятого розміру, а відбиток протектора сходиться зі стандартним армійським.

Едмундс знову витягнув записник.

— На місці злочину у відбитках хлопці з команди криміналістів знайшли сліди азбесту, смоли та лаку, вкупі з вищим вмістом міді, нікелю та свинцю, ніж у решті ґрунту. Можливо, склад?

— Я пошукаю. Дякую, — сказав Едмундс, закривши записник.

— Гей, я чув, що ви ідентифікували тулуб. З’ясували, що там було за тату? — запитав Джо.

— Канарка, яка тікає з клітки.

Схоже, Джо це спантеличило.

— Кумедна річ, щоб зводити.

Едмундс знизав плечима.

— Припускаю, вона зрозуміла, що деяким канаркам місце все-таки у клітці.

***

Посольство Ірландії виявилося масивною п’ятиповерховою будівлею, що здіймалася над землями Букінгемського палацу зі своєї великої ділянки в Белгравії. Того безвітряного та сонячного дня Вульф зайшов до величної галереї в тіні обвислих прапорів, які виступали над людним тротуаром. Розкішний двоповерховий вхід був поєднаний із містком над службовою територією, яким можна було дістатися пожежним виходом до підвалу, що був на рівень нижче.

Свого часу, не із власної волі, Вульф побував у безлічі посольств, і від них завжди залишалося однакове враження: високі стелі, старі картини, прикрашені дзеркала та зручні на вигляд дивани, хоча на них ніхто не наважувався сідати; ніби навідуєшся до заможного родича, який одночасно хоче здаватися і гостинним, однак і прагне, щоб ти пішов до того, як зламаєш щось. Посольство Ірландії не стало винятком.

Щойно Вульф пройшов повз охорону в загальнодоступних місцях, він зіткнувся з величними сходами, які обрамлювали вітіювато прикрашені блакитнуваті стіни. Поки він піднімався вгору, його зупиняли ще тричі, і це підбадьорило його. Коли Вульф досягнув горішнього поверху, його привітали знайомі звуки гучного голосу Ендрю Форда, які наповнювали простір витонченого коридору.

Якусь мить спокою перед тим, як знову зустрітися із забіякуватим чоловіком, Вульф визирав на палац здалеку. Він усміхнувся озброєному офіцеру біля дверей, але той ніяк не відреагував, і, зайшовши до заможно обставленої кімнати, побачив, що Фінлі спокійно дивився телевізор, а Форд у цей час корчився на підлозі, як розпещений малюк.

Було помітно, що зазвичай цю кімнату використовували як кабінет. Комп’ютери та шафки повністю прибрали, склавши попід віддаленою стіною, щоб таким чином розмістити непроханих гостей. Хтось навіть потурбувався відразу ж обладнати кімнату переносним ліжком, чайником, диванами та телевізором.

Підвладний звичці, Форд, без сумніву, спав перед телевізором на недоторканному шкіряному дивані, тому що тепер на ньому лежала та сама смердюча брудна ковдра з його ліжка. Химерне видовище, що цей брудний чоловік, ходяча катастрофа, з-поміж усіх своїх речей обрав цей бридкий шматок постільної білизни й потягнув його за собою через усю країну й назад.

— Вульфе! — закричав Форд так, наче вони були давніми друзями.

Від захвату він аж поскиглював.

Фінлі бадьоро помахав йому зі ще одного дивана, уже без ковдри.

— Що це за звук він видає, коли бачить тебе? — запитав Вульф у Фінлі.