Лялька - Страница 67

— Боюся, що не зможу його відтворити. Однак, точно не надто приязний.

Форд підвівся з підлоги, і Вульф побачив, як у нього постійно тремтіли руки. Він заквапився до вікна й визирнув униз на вулицю.

— Він іде, Вульфе. Він іде, щоб убити мене! — сказав Форд.

— Вбивця? Ну… ага, — спантеличено промовив Вульф. — Але він не дійде.

— Дійде. Дійде. Дійде. Він знає, правда? Він знає, де я був раніше. І знатиме, де я тепер.

— Знатиме, якщо ти не відійдеш від вікна. Сядь.

Фінлі обурено спостерігав, як інфантильний чоловік, який перетворив останні сімнадцять годин його життя на пекло, не сперечаючись, підкорився Вульфу. Вульф сів поруч із другом.

— Гарно провів ніч? — життєрадісно запитав він.

— Якщо він не припинить так поводитися, я вб’ю його власноруч, — пробурмотів Фінлі.

— Коли він востаннє пив? — запитав Вульф.

— Рано-вранці, — сказав Фінлі.

Вульф із власного досвіду знав, що можуть зробити із затятим пияком симптоми відміни. Підвищена тривожність Форда та напади білої гарячки не віщували нічого хорошого.

— Йому треба випити, — промовив Вульф.

— Повір мені, я просив. Посол сказав «ні».

— Чому б тобі не зробити перерву? — запропонував Вульф Фінлі. — Тобі, мабуть, до смерті хочеться закурити.

— Це я тут помру! — закричав на задньому фоні Форд.

Вони обидва проігнорували його.

— А коли вийдеш прогулятися, захопи для нас пару пляшок … лимонаду, — запропонував Вульф, виразно глянувши на друга.

***

Більше години Сіммонс і Едмундс працювали мовчки, навіть попри те, що сиділи лише у вісімнадцяти дюймах один від одного. Едмундс почувався на диво розслабленим біля свого колишнього шефа. Можливо, за три місяці із Бакстер він став стійкішим, однак у тиші їм було зручно: двоє професіоналів поглинуті роботою, майстерні, інтелектуальні душі, які розділяють взаємну повагу…

Сіммонс розвернувся до Едмундса, відволікаючи стажера від його думок.

— Нагадай мені пізніше виділити тобі стіл, добре?

— Звісно, сер.

Після цих слів тиша стала не такою зручною.

Сіммонс усе ще працював над копітким завданням зв’язатися з кожним із вісімдесяти семи людей, які залишилися зі списку. За першим підходом він зміг викреслити лише двадцять чотири прізвища. Він перегорнув сторінку і знову почав спочатку, упевнений, що як тільки знайде останню жертву, вся загадка набуде сенсу.

Хоча це Едмундс ще раніше запропонував скласти список, тепер він був не впевнений, як і коли Сіммонс заявив права на його частину розслідування, однак запитувати не збирався. Хай там як, а йому й без того вистачало роботи з пошуком усіх можливих ниточок, які могли б пов’язувати жертв «Ляльки» з Наґібом Халідом.

Хоча він не знайшов, яким чином до цього були причетні Чемберс чи Джаред Ґарланд, Едмундс припустив, що і поліціянти, і журналісти були схильні з роками лише збільшувати список ворогів. Тому натомість вирішив зосередитися на Майклові Ґейбл-Коллінсі, мері Тернблу та офіціантці Ешлі Локлен.

Він був у розпачі. Щось поєднувало цю різноманітну групу людей. Однак навіть знаючи, що Халід був ключем, вони не помічали чогось важливого в загальній картині.

***

Бакстер була на місці серйозного зґвалтування у провулку лише за дві вулиці від помешкання Вульфа. Це і справді був препаскудний район. Вона роздратувала Блейка, відмовившись лізти у смітник, щоб допомогти йому з пошуками речових доказів, і натомість мала опитати свідків, однак її відволікали думки про Вульфа та Фінлі, які були в Ірландському посольстві, лише за півтора дня до замаху на життя Ендрю Форда. А ще їй бракувало Едмундса. Вона вже так звикла до того, що він крутився побіля неї, мов цуцик, що того ранку трохи раніше вигукнула наказ у повітря, коли його не було поруч.

Їй було нудно. Жахливо було визнавати таке під час розслідування найстрашнішого випробування в житті молодої жінки, однак це була правда. Подумки Бакстер поверталася до відчуття безнадійності, яке пережила, коли Ґарланд горів живцем у кількох метрах від неї. Вона пам’ятала, як тримала його за руку, бажаючи, щоб він вижив, і як прийшла медсестра з новинами про його смерть.

Їй бракувало адреналіну. То був один із найгірших днів у її житті, але якби їй випала нагода пережити такі потрясіння ще раз, вона б не заперечувала. «Що зі мною не так? — дивувалася вона. — Невже відчувати нав’язливі спогади краще, ніж нічого? Відчуття страху та ризику краще, аніж байдужість? І чи не ставить убивця і собі таких запитань у спробі виправдати свої звірства?»

Злякавшися своїх думок, вона перехопила подих і пішла виконувати роботу.

***

Вульф і Фінлі на майже мінімальному звучанні дивилися повторний показ «Top Gear», поки Форд голосно хропів, укрившись ковдрою на іншому дивані. Він заснув, випивши майже півтори пляшки «лимонаду», і подарував двом детективам блаженну годину тиші.

— Томас Пейдж, — якомога тихіше проскреготів Фінлі.

— Що? — запитав Вульф.

— Томас Пейдж.

— Покидьок. Він вибив дв…

— Два твоїх зуби на місці злочину, коли ти проходив стажування? Знаю.

— У нього завжди був паскудний характер.

— А ти завжди був розумником, — знизавши плечима промовив Фінлі.

— Чому ти не приніс йому…

— Г’ю Котріл, — перебив Фінлі.

— Телепень, — випалив Вульф, мало не розбудивши Форда. — Мій перший арешт за крадіжку, а той покидьок допоміг йому вийти сухим із води.