Лялька - Страница 75

— Це Макс. Зараз йому шість, — промовив позаду голос із привабливим акцентом, зовсім не схожим на скреготливі інтонації Фінлі.

Вульф озирнувся й побачив у дверях ванної кімнати ту ж таки неймовірно вродливу жінку з фотографій, із рушником на голові, котрим вона обгорнула русяве волосся. Було зрозуміло, що вона щойно втиснулася в крихітні джинсові шорти та світло-сірий топ. Погляд Вульфа затримався на мерехтливій шкірі її довгих ніг, а потім він засоромлено відвернувся до фотографій.

— Не будь гадом, — прошепотів він собі.

— Перепрошую?

— Кажу: де він?

— Я точно чула, що ви сказали: «не будь гадом».

— Ні, — Вульф невинно похитав головою.

Ешлі кумедно глянула на нього.

— Я відправила його до мами після… Ну, після того, як божевільний серійний убивця пригрозив убити всіх нас, якщо відверто.

Вульф докладав чималих зусиль, щоб не витріщатися на її ноги.

— Ешлі, — сказала вона і протягнула до нього руку.

Він був змушений підійти до неї, і відчув запах полуничного шампуню, яким вона щойно вимила волосся, помітив яскраві очі з блиском у них і темні плями на грудях там, де її волога шкіра просвічувалася крізь тонку тканину.

— Вульф, — сказав він, майже зламавши її тендітну руку у своїй.

Він якомога швидше відступив назад.

— Не Натан?

— Не Натан.

— Тоді називай мене Локлен, — з посмішкою сказала вона, глянула на нього, а потім відвела погляд.

— Що?

— Нічого. Просто… ти виглядаєш зовсім інакше.

— Що ж, преса фотографує мене тільки тоді, коли я стою біля мертвого тіла, тож… сумне обличчя.

— Ти ж не намагаєшся переконати мене, що це твоє щасливе обличчя? — запитала Ешлі сміючись.

— Це? — сказав Вульф. — Ні. Цього тижня — це мій образ, зневажений герой, можливо, єдиний досить хоробрий і розумний для того, щоб упіймати геніального серійного вбивцю.

Ешлі засміялася.

— Правда?

Вульф знизав плечима, а заінтригована Ешлі пильно дивилася на нього.

— Поснідаєш?

— А що маєш?

— Найкраще у світі кафе трохи нижче вулицею.

— Перше: найкраще у світі кафе — «У Сіда», за рогом від мене. І друге: ти під захистом, тому не можеш піти.

— Мене захищатимеш ти, — безтурботно сказала вона, починаючи зачиняти вікна.

Це була поразка. Вульф знав, що йому не варто потурати їй, однак насолоджувався розмовою і не хотів, аби будь-що її зруйнувало.

— Я лише взуюся, — сказала вона, попрямувавши до спальні.

— А ще можеш подумати над тим, щоб одягти штани, — сказав він.

Ешлі зупинилася й ображено глянула на нього. А потім перед тим, як відвернутися, перехопила його погляд, коли він дивився на її ноги.

— Чому? Я тебе нервую?

— Зовсім ні, — байдуже сказав Вульф. — Ти просто жахливо виглядаєш. «Маячня!» Я не можу вийти з тобою, коли ти в такому вигляді.

Ешлі знову засміялася з його непереконливого випаду. Вона пройшла до шафи, розстібнула топ так, щоб оголити верх грудей, а потім вислизнула із джинсових шортів. Вульф був надто вражений, аби хоча б спробувати відвернутися. Потім Ешлі втиснулася в пару вузьких порваних джинсів, а тоді марно спробувала зв’язати волосся у скуйовджений хвостик, хоча це зробило її ще привабливішою.

— Так краще? — запитала вона його.

— У жодному разі — ні, — чесно відповів він.

Ешлі всміхнулася. Вона ніколи так не поводилася, однак, можливо, жити їй залишилося лише три дні, тому жінка насолоджувалася, заграючи з чоловіком, якому лишилося лише п’ять днів. Ковзнувши ногами у пару зношених кедів, вона схопила з кухонного столу ключі.

— Ходімо?

***

Вульфові здалося, що Ешлі переоцінила похмуре маленьке кафе. Вміст його м’ясної тарілки, схоже, жив власним життям, оскільки різноманітні складники ковзали по тонкому шару жиру. Ешлі не змогла навіть доїсти свій тост. Він підозрював, що їй просто хотілося знайти виправдання, щоб вийти з квартири, і що насправді вона ніколи тут не була, адже сумнівався, що хтось міг припуститися такої помилки двічі.

— Без образ, Локлен, але це кафе…

— Я тут працюю.

— … гарне. Воно гарне.

Упродовж своєї короткої прогулянки вулицею вони привертали до себе чимало поглядів, хоча Вульф не був упевнений, чи ті люди впізнавали їх, чи просто витріщалися на Ешлі. Вони обрали місце біля вікна, подалі від інших відвідувачів, і більше двадцяти хвилин невимушено теревенили ні про що.

— Я непокоїлася про тебе, — випалила Ешлі, коли Вульф вважав, що вони все ще говорили про улюблені альбоми «Bon Jovi».

— Перепрошую?

— Як ти… витримуєш все це?

— Дозволь мені дещо прояснити. Ти можеш померти за три дні й непокоїшся про мене? — запитав Вульф, скориставшись можливістю опустити ніж із виделкою.

— А ти можеш померти за п’ять днів, — знизала плечима вона.

Це роззброїло Вульфа. Він був так зайнятий розслідуванням, що не усвідомлював, як швидко наближається його власний великий день.

— Я дивлюся багато новин, — сказала Ешлі. — Якщо тебе замикають у чотирьох стінах, робити більше нічого. Це ніби спостерігати, як кіт грається з мишею, і чимдалі розбитішим ти виглядаєш, тим більше, здається, вбивця дражнить тебе.

— Я не знав, що виглядав розбитим, — пожартував Вульф.

— Так, — просто відповіла Ешлі. — Те, що трапилося з тими людьми, і що б не сталося зі мною, це не твоя провина.

Вульф мимовільно фиркнув. Вона марнувала свій час, намагаючись утішити його.