Лялька - Страница 86

Решта маленької кімнатки личила своєму мешканцю: на ліжку в жовтих плямах лежала Біблія, а її сторінки були забруднені кров’ю, окремі вірші жорстоко вирвали з Євангелія та приклеїли слиною до кожної наявної поверхні, накладаючи у тих місцях, де послання Господа перевищували замалий розмір кімнати.

Наче вийшовши з трансу, Джоель повільно підняв погляд на Вульфа й усміхнувся.

— Детективе, — м’яко сказав він, а потім жестом обвів кімнату. — Я хотів показати вам ось це.

— Хотів би я, щоб ти цього не робив, — відповів Вульф, намагаючись якомога ввічливіше прикрити носа.

— Я багато про вас думав… про вашу ситуацію. Я можу допомогти, — сказав Джоель.

Він провів рукою по своїх спотворених грудях.

— І це… це те, що врятує вас.

— Самокаліцтва?

— Господь.

Вульф підозрював, що самокаліцтва могли спричинити значно реальніші наслідки.

— Врятувати мене від чого, Джоелю? — запитав він.

Джоель розсміявся. З Вульфа цього було досить, і він розвернувся, щоб піти.

— Три роки тому мою маленьку сестричку вбили… вбили: борги за наркотики, — почав Джоель. — Заборгувала багато поганим людям… сотню та п’ятдесят фунтів… тож вони відрізали їй обличчя.

Вульф знову повернувся до Джоеля.

— Я… Я хотів сказати, що не збирався розповідати тобі. Ти знаєш. Ти знаєш, що я хотів зробити з ними. Зробити це ж саме, але по-справжньому, повільно. Змусити їх це відчути, — Джоель витріщався у простір, із жорстокою посмішкою змальовуючи свою помсту. — Я озброївся. Продовжував шукати. Та це не ті люди, до яких можна наблизитися. Я був безпорадним, у відчаї. Розумієш, про що я кажу?

Вульф кивнув.

— Відчайдушні часи, правда? Тож я скористався єдиною можливістю, яку мав, єдиним способом усе виправити: я обмінявся.

— Обмінявся? — запитав Вульф, якого врешті розповідь зачепила.

— Мою душу за їхні, — сказав Джоель.

— Душу? — запитав Вульф.

Він глянув на Біблію, яка оточувала їх, і зітхнув. Він почувався дурнем, що так довго потурав фанатичному господарю. Він чув, як персонал силоміць супроводжує когось до кімнат коридором.

— Добраніч, Джоелю, — сказав він.

— Через тиждень я знайшов біля своїх дверей мішок для сміття, просто звичайний чорний мішок для сміття. Там було так багато крові. Я хотів сказати, вона була на моїх руках, моєму одязі.

— Що було в мішку?

Джоель не почув запитання. Він знову бачив свої руки у крові, відчував металевий запах крові. Він почав щось бурмотіти собі під ніс і повзати кімнатою до своїх словесних надбань. Він вирвав ще одну сторінку з понівеченої Біблії та щось нашкрябав на ній олівцем.

Вульф зрозумів, що цього разу це була не молитва, а номер. Він обережно витягнув сторінку з простягнутої руки Джоеля.

— Це номер телефону, — сказав Вульф.

— Він прийде по мене, детективе.

— Чий це номер? — запитав Вульф.

— «Це друга смерть, озеро вогню» — зацитував Джоель, прочитавши доречного вірша з віддаленої стіни.

— Джоелю, чий це номер…

— Вічне прокляття. Хто б не злякався? — по його щоці скотилася сльоза.

Йому знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, а потім він глянув Вульфу у вічі.

— Але знаєш що? — він опустив погляд на зім’яту сторінку, яку Вульф тримав у руці і сумно всміхнувся. — Воно було того варте.

Розділ 28

П’ятниця, 11 липня, 2014 [7.20]

Бакстер вважала, що могла пошкодити своє «ауді», й це засмучувало її, адже вона завжди була з ним такою обережною і знала, що була відмінним водієм. У неї не було іншого вибору, окрім як припаркуватися відразу ж біля шосе на відкритому просторі, який дивовижним чином перетворився на кам’яну будівлю на діючій стоянці автомобілів лише завдяки встановленню квиткового автомата у віддаленому кутку.

Вона збиралася підготувати Ешлі до переїзду того ж дня пізніше. Згідно з наказами заступника комісара, вони мали дотримуватися простого залучення. Вони з Едмундсом мали забрати її з квартири на непомітному авто та зустрітися із Сіммонсом на околиці міста. Потім Ешлі пересадили б до іншого авто і відвезли на південне узбережжя, де на неї вже чекала Служба захисту громадян на човні. Як і раніше, остаточне місце призначення їм не розголошували.

Бакстер зайшла до коридору на третьому поверсі. Двоє позбавлених сну поліціянтів, які сиділи біля дверей Ешлі, підвелися, щойно почули її наближення. Бакстер витягла посвідчення і представилася.

— Напевно, вам варто зачекати кілька хвилин, — самовдоволено всміхнулася поліціянтка.

Схоже, її напарник був роздратований. Бакстер проігнорувала пораду й голосно постукала у вхідні двері.

— У мене щільний розклад, — сказала вона.

Боковим зором Бакстер помітила, що двоє поліціянтів обмінялися роздратованими поглядами.

— Я ж казала, що не думаю, щоб вони вже прокинулися.

— Вони?

Тієї миті голосно клацнув замок і двері розчинилися. Вульф саме натягував сорочку і завмер, коли побачив у дверях Бакстер.

— Привіт, — сказав він самими лише губами.

Вираз обличчя Бакстер змінився від розгубленого до ображеного і розгніваного. Не кажучи ані слова, вона стиснула кулак, крутнула плечем і всією вагою зробила випад на Вульфа. Він гарно її навчив. Задовільний удар влучив Вульфу в ліве око, і він похитнувся. Двоє поліціянтів здивовано спостерігали за цим, однак жоден із них навіть не спробував втрутитися.