Лялька - Страница 85

Саманта уважно глянула на фото.

— Так! — вигукнула вона.

Фінлі уважно слухав.

— Це чоловік, який помер у новинах, хіба ні? Джаред Ґарланд. Боже. Раніше я його не впізнавала. Коли ми познайомилися, у нього було довге масне волосся та борода.

— Ви впевнені, що це той самий чоловік? — запитав Фінлі. — Подивіться ще раз.

— Без сумніву. Я будь-де впізнаю цю ядучу посмішку. Ви легко могли б перевірити це, якщо не вірите мені. Я дзвонила в поліцію, щоб вони забрали його з моєї власності, коли він простежив за мною до самого дому і відмовився йти.

***

Едмундс ніяк не міг утихомирити пульсування в голові там, де медсестра склеїла шкіру докупи. Годинами, що він провів їх у кімнаті очікування, Едмундс подумки відтворював свою розмову з Вульфом і майже дослівно занотував її до записника. Він не розумів, чому Вульф так докорінно неправильно сприйняв його слова.

Едмундс був утомлений. Можливо, несвідомо він почав говорити непоштиво або зі звинувачувальним тоном. У чому він мав його звинувачувати? Едмундс гадав, чи не збрехав раптом Вульф про те, що не впізнав справу, добре знаючи, що забув додати оновлений висновок криміналістів. Його надмірна реакція могла бути захисною.

Єдине хороше з його вимушеної поїздки до лікарні було в тому, що Тіа довелося відповісти на його повідомлення. Вона навіть запропонувала відпроситися з роботи, щоб посидіти з ним, проте він запевнив її, що з ним усе гаразд. Вони зійшлися на тому, що вона залишатиметься в матері до кінця тижня, адже в цей час він майже не буватиме вдома, і Едмундс пообіцяв, що потім усе почне налагоджуватись.

З чистою совістю він переїхав через усе місто до Ветфорда, а потім упіймав таксі, щоб дістатися до архівів. Навіть не замислюючись, він пройшов через звичну процедуру, щоб отримати доступ до сховища, однак зупинився біля маленького кабінету внизу сходів. Зазвичай він просто проходив повз двері з написом «Адміністратор», але цього разу ввічливо постукав по склу і зайшов усередину.

Маленька жіночка середнього віку за застарілим комп’ютером виглядала точно так само, як він і передбачав: неприродно бліда шкіра, величезні окуляри, не причесана. Вона із захватом привітала його, наче старшого родича, спраглого до розмов, і Едмундсу спало на думку, чи не був він першим відвідувачем упродовж якогось часу. Він погодився сісти, однак відхилив пропозицію випити, припустивши, що це коштуватиме йому щонайменше годину коштовного часу.

Після того, як вона розповіла йому про покійного чоловіка Джима та його приязного привида, який, вона готова була присягнутися, оселився в підземному мавзолеї, Едмундс обережно повернув розмову в потрібне йому русло.

— То все мусить проходити через цей кабінет? — запитав він.

— Усе. Ми скануємо штрих-коди входу і виходу. Якщо ви пройдете крізь ті двері без затвердженого штрих-коду, кожна сигналізація у цьому місці заволає!

— І це означає, що ви можете сказати мені, хто і що шукав, — сказав Едмундс.

— Звісно.

— Тоді мені може знадобитися побачити всі коробки, які коли-небудь брав детектив Вульф.

— Усі? — здивовано запитала вона. — Ви впевнені? Натан часто приходив сюди.

— Усі й кожну.

Неділя, 17 жовтня, 2010 [21.49]

Вульф апатично плівся до своєї кімнати, готуючись до обходу нічної зміни о 22.00. Гнітючий коридор наповнювало штучне освітлення та запах працівника, який розносив порції гарячого шоколаду, хоча це була лише оманлива назва, оскільки температуру теплуватого напою знижували кожного разу, коли пацієнти кидали чашку в обличчя когось із персоналу.

Між пальцями він перекочував маленьку кульку пластиліну, поцуплену в Рожевих Леді тиждень тому, яку кожної ночі використовував замість беруш. Хоча ніщо не могло втихомирити безкінечних криків, це хоча б робило їх віддаленим жахіттям.

Він пройшов мимо кількох відчинених дверей до вільних кімнат, оскільки їхні мешканці досиджували кожну останню секунду вечора біля телевізора, перед тим, як їх змусять дотримуватися комендантського часу. Повернувши за ріг до ще одного порожнього коридору, він почув із однієї з огорнених у темряву кімнат шепіт. Проходячи повз ці двері, він обминув їх, підслухавши приглушене повторення швидкої молитви так, що мовець аж задихався.

— Детективе, — покликав пошепки той самий голос, а потім продовжив решту рядків.

Вульф зупинився, замислившись, чи йому не почулося. Він вглядався в темряву. Двері були ледь прочинені. Смужка світла вихоплювала з темряви лише жорстку підлогу та поверх босих ніг частину темношкірого торса, нахиленого в молитві. Вульф збирався було рушити далі, аж раптом шепіт обірвався ще раз.

— Детективе, — повторив голос, а потім почав проказувати нового вірша.

Вульф обережно наблизився до важких дверей і штовхнув їх. На старих завісах вони туго відчинилися, утомлено заскрипіли. З відносної безпеки дверей він сліпо шукав вимикач, який, як він знав, знаходився десь справа. Вимикач оживив флюоресцентну смугу, однак лампа була забруднена їжею чи засохлою кров’ю, тому її яскравість знизилася до імітації вогника свічки, відкидаючи на стіни темні тіні. В обмеженому просторі смерділо заразою і чимось, що палили на пластиковій обшивці.

Джоель запнувся у своїй молитві, щоб прикрити очі від забрудненого світла. Він був убраний лише в зношену білизну, залишаючи оголеною значну частину свого, вкритого рубцями, тіла. Проте це не були пам’ятки з аварії в минулому чи жорстокого нападу, ці каліцтва він завдав собі власноруч. Темне полотно вкривали хрести різного розміру, чимало шрамів від часу вже побіліли, а інші ще й досі були із запаленнями й червоними.