Лялька - Страница 84

— Не погано, — сказав Сіммонс, — от тільки сміливо.

— Він заважає. Його не можна звинувачувати, зважаючи на все, але ми зрештою досягли точки, де від нього більше шкоди, аніж добра.

— Я і справді з тобою згодний, але не можу вирішити цього самотужки, — сказав він. — Дозволь Бакстер повернутися.

— Не можу. Не після провалу з Ґарландом. Я призначу тобі когось іншого.

— У нас немає на це часу. Ешлі Локлен помре за два дні, Вульф ще через два. Бакстер знає справу. Тримати її осторонь — погане рішення.

Ваніта похитала головою і щось пробурмотіла.

— Гаразд. Однак, пам’ятай, я була проти цього. Тепер це твоя відповідальність.

***

— Прекрасна присяжна у крові, — сказала Саманта Бойд, дивлячись на свою славнозвісну фотографію, де вона стояла біля Олд Бейлі. — Їхнє прізвисько для мене. Не схоже, що я можу надрукувати його на своїх візитках чи ще десь.

Фінлі заледве міг упізнати в людині, яка сиділа за столом навпроти нього, ту жінку з фотографії. Без сумніву, вона й досі була привабливою, однак довге платиново-світле волосся тепер було темно-каштановим та ще й підстрижене під хлопчика. Її темний макіяж відволікав від небесно-блакитних очей, які пронизували навіть чорно-білі версії фотографій, а помітно дорогий одяг прикрашав її, проте не привертав уваги.

Третя найвідоміша людина з найвідомішого судового слухання сучасності погодилася зустрітися в модній кав’ярні Кенсінгтона. Щойно приїхавши, Фінлі подумав, що її зачинили на реконструкцію, проте постійних клієнтів з пакунками чи татуйованих працівників схоже не хвилювали уламки труб, підвішені лампочки та непоштукатурені стіни.

Фінлі поїхав з офіса не лише через суперечку з Вульфом. Він ще минулого вечора домовився про зустріч. Вульф був переконаний, що якими б гарними не були грошовий слід, аналіз бризок крові чи відбитків черевиків, найкращим способом зібрати докази було просто поставити правильні запитання правильним людям. Він знав, що колеги вважали його старомодним, динозавром. Він радо визнавав, що застряг у своїх звичках, і не мав наміру змінюватися тепер, за два роки до виходу на пенсію.

— Я доклала чимало зусиль, щоб вибратися з цього, — сказала йому Саманта.

— Не могло ж бути все так погано. Припускаю, це пішло на користь бізнесу.

Він зробив ковток кави і майже виплюнув її. Вона смакувала як та, про яку завжди просив Вульф.

— Абсолютно правильно. Ми не могли впоратися із замовленнями, особливо на ту білу сукню. Скінчилося все тим, що ми почали відмовляти клієнтам.

— Але все ж таки? — запитав Фінлі.

Перед тим, як продовжити, вона ретельно обміркувала відповідь.

— Того дня я не позувала для фото. Я шукала допомоги. І ніколи не хотіла бути відомою, особливо не завдяки чомусь… жахливому. Але раптом стала «Прекрасною присяжною в крові», і це все, ким я була для людей після того.

— Розумію.

— З усією повагою, не думаю, що це можливо. Правда в тому, що я соромлюся тієї партії, яку відіграла того дня. До того часу на нас уже так вплинула необачність детектива Вульфа й обвинувачення, які висувалися проти поліції, що гадаю, ми дозволили цьому затьмарити наше рішення. У будь-якому разі більшості з нас точно. Десять із дванадцяти серед нас припустилися непоправної помилки, і я не перестаю думати про її наслідки кожного Божого дня.

У її голосі не було ані натяку на жалість до себе, радше визнання відповідальності. Фінлі витягнув нещодавню фотографію Рональда Еверета та поклав її на стіл між ними.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

— Як же його не впізнати? Я сиділа поруч із цим збоченцем сорок шість днів і аж ніяк не назвала б себе його кумиром.

— Чи можете ви назвати хоча б одну причину, чому хтось міг зашкодити містеру Еверету?

— Вочевидь, ви не зустрічалися з цим чоловіком. Моя перша здогадка: можливо, він лапав дружину не того чоловіка. А що? З ним щось трапилося.

— Це конфіденційно.

— Я не скажу.

— І я теж, — сказав Фінлі закінчуючи на цьому обговорення.

Перед тим, як поставити наступне питання, він ретельно його обміркував.

— Коли ви згадуєте містера Еверета, чи було щось таке, що відрізняло його від вас та решти присяжних?

— Відрізняло? — запитала вона.

Її обличчя нічого не висловлювало, і Фінлі подумав, що поїздка виявиться марною.

— О, хіба що… ми так і не довели цього.

— Так і не довели чого?

— Мені та кільком іншим присяжним журналісти пропонували продати їм інформацію за сміховинні гроші. Вони хотіли знати, що ми обговорювали за зачиненими дверима, хто як збирається голосувати.

— І ви гадаєте, що Еверет погодився на їхню пропозицію.

— Ні. Я в цьому впевнена. Дещо з того, що вони друкували, ішло прямо від нашої групи присяжних, а потім бідолашний Стенлі, який від самого початку відстоював правильність вердикту «винний», прокинувся одного ранку й у всіх газетах побачив своє фото. Там ще заявляли про його сильні антимусульманські погляди, а також, що його родина була пов’язана з фашистськими науковцями чи щось таке ж абсурдне.

— Хіба не малося на увазі, що ви не матимете доступу до новин упродовж слухання?

— Ви пам’ятаєте розгляд справи? Простіше було уникати повітря.

Раптом Фінлі дещо спало на думку. Він покопирсався у своїх документах у пошуках чогось, а потім витягнув на стіл ще одну фотографію.

— Чи є хоча б шанс, що до вас підходив саме ось цей журналіст?