Лялька - Страница 83

— Крістіан Пул Молодший. 2009, — виголосив Едмундс.

Йому здалося, що він побачив короткий погляд упізнання, однак Вульф лише важко зітхнув і нетерпляче глянув на нього.

— Це мало б щось означати для мене?

Відсутність реакції Вульфа розчаровувала, але Едмундс захоплено продовжив.

— Сподіваюся, що так, — сказав він. — Спадкоємець імперії електроніки зник із готельного номера, а тіло так і не знайшли. Пригадуєш щось із цього?

— Послухай, не хочу видатися грубим, але хіба немає нікого іншого, з ким би ти міг це обговорити? Я не надто гарна компанія.

Байдужість Вульфа похитнула упевненість Едмундса. Він зрозумів, що не надто гарно пояснив.

— Вибач, дозволь мені почати з початку. Я переглядав архівні справи…

— Мені здалося, я говорив тобі цього не робити.

— Говорив, та запевняю, що робив це в особистий час. Так чи інакше, я дещо знай…

— Ні. Жодних «так чи інакше». Якщо твій наставник дає тобі вказівку не робити чогось, то ти цього не робиш! — вигукнув Вульф, привертаючи увагу всього офіса до відчитування Едмундса.

Вульф підвівся.

— Якщо ти даси мені можливість пояснити, — запинаючись пробурмотів Едмундс.

Він не розумів, як невинна розмова могла так різко змінитися, однак усе одно не був готовий піти. Він мав важливі запитання, на які потребував відповіді.

— Я знайшов дещо дуже вартісне.

Вульф обійшов стіл і став попереду. Едмундс сприйняв це як знак, що той був готовий слухати, і протягнув йому перший документ. Вульф вибив з його рук усього стоса, й папери посипалися на підлогу. Він принизив його, глузував. До них уже прямувала Бакстер, а Сіммонс, знову ввімкнувши режим керівника, підвівся.

— Мені потрібно знати, чому ти забирав речові докази в справі Пула, — сказав Едмундс.

Він говорив голосно, однак тремтіння видавало його хвилювання.

— Не думаю, що мені подобається твій тон, — сказав Вульф, підходячи до довгов’язого молодика.

— Не думаю, що мені подобається твоя відповідь! — відповів Едмундс, здивувавши всіх, включно із самим собою. — Що ти там шукав?

Вульф схопив Едмундса за горло і впечатав його у стіну конференц-зали. На непрозорому склі поповзли зловісні тріщини.

— Гей! — вигукнув Сіммонс.

— Вульфе! — закричала Бакстер, підбігаючи до них.

Вульф відпустив Едмундса. По його шиї стікала цівка темної крові.

— Що за чорт, Вульфе? — закричала вона йому в обличчя.

— Скажи своєму песику триматися від мене подалі! — заревів Вульф.

Вона заледве впізнавала осатанілого чоловіка перед собою.

— Він більше не мій. Ти забуваєш про це, Вульфе, — сказала вона.

— Це я забуваю? — закричав він, його обличчя почервоніло від напруження.

Бакстер зрозуміла невисловлену погрозу. Він був за крок від того, щоб викрити її таємницю, яку вона роками приховувала. Бакстер опанувала себе, насправді відчуваючи полегшення від того, що нарешті змогла б припинити прикидатися.

Проте Вульф вагався.

— Передай йому, що якщо він збирається розкидатися звинуваченнями, то краще йому мати щось конкретне, — сказав Вульф.

— Якими звинуваченнями? — запитала Бакстер.

— Я ні в чому тебе не звинувачував, — вигукнув Едмундс. — Мені лише потрібна була твоя допомога.

Ваніта пропустила початок сварки і квапливо вибігла з кабінету.

— У чому справа? — рявкнула Бакстер до них обох.

— Замість того, щоб виконувати свою роботу, він марнував час, порпаючись у моїх старих справах!

— О, годі тобі, — закричав Едмундс, що зовсім не було схоже на нього.

Він тримався за голову й поміж пальців йому стікала кров.

Вульф рвонувся вперед, але Сіммонс заблокував його. Бакстер нахилилася й зашепотіла до Едмундса.

— Це правда? — запитала вона його.

— Я дещо знайшов.

— Я казала тобі облишити це, — голосно прошепотіла вона.

— Я дещо знайшов, — повторив він.

— Не можу повірити, що ти стала на його бік, — сказав Вульф.

— Ні, це не так! Я вважаю вас обох детективами! — вигукнула Бакстер.

— Годі!

В офісі запала мертва тиша. Ваніта була дуже зла, коли йшла до гурту, який сперечався.

— Едмундсе, нехай твою голову оглянуть. Бакстер, повертайся до команди. Вульфе, з цієї миті тебе відсторонено.

— Ви не можете відсторонити мене, — упевнено сказав він.

— Та невже? Вимітайся.

— Заступнику комісара, я мушу погодитися з Вульфом, — сказав Едмундс, стаючи на захист свого нападника. — Ви не можете його відсторонити. Він нам потрібен.

— Мені не потрібно, щоб ти розривав відділок ізсередини, — сказала вона Вульфу. — Вимітайся. З тобою все.

Настав напружений момент, коли всі затамували подих і чекали реакції Вульфа. Розчарований, він лише гірко розсміявся, висмикнув руку із захвату Сіммонса і, коли виходив, штовхнув Едмундса плечем.

***

На нараду змогли прийти лише Сіммонс та Ваніта. Дошка гордовито стояла в центрі кімнати, ніби завершена головоломка, й на ній був прикріплений список із дванадцяти прізвищ. На жаль, коли вони встановили особу останньої жертви Рональда Еверета, це була не та розгадка, на яку сподівався Сіммонс. Їм і досі чогось бракувало.

— Тоді лише ми двоє, — посміхнувся Сіммонс.

— Де детектив Шоу?

— І гадки не маю. Він не відповідає на дзвінки. Едмундса забрали до лікарні, щоб накласти шви, а Вульфа ти щойно відсторонила.

— Терренсе, просто визнай, якщо вважаєш, що я припустилася помилки.