Лялька - Страница 78

Джефрі терпляче слухав, поки ставало все прохолодніше, а продумано розставлені садові ліхтарики один за одним вмикалися в сутінках. Він зауважив, що якщо вона погодиться на підвищення, то це рішення повністю залежатиме від амбіцій. Їм не потрібні гроші, і вона вже заявила про себе як про надійну та здібну репортерку. Уважний, як і завжди, він порадив їй поговорити з Вульфом, розуміючи, що в цьому питанні її хвилювала лише його думка.

Їхня уривчаста розмова того ранку як ніколи прояснила позицію Вульфа.

***

Коли Фінлі йшов через кімнату до столу Сіммонса й Едмундса, то не спускав очей з кабінету заступника комісара. Він бачив, якою схвильованою була маленька, одначе страхітлива жіночка, несамовито жестикулюючи, коли розмовляла з кимось по телефону. Він присів на край столу, рішуче вмостившись на паперах, з якими працював Едмундс.

— А їй не щастить, — сказав їм Фінлі.

— Чому це? — запитав Сіммонс.

Йому здавалося дивним витягувати інформацію з першого офісного пліткаря, адже він звик дізнаватися про все першим.

— Вульф, — сказав Фінлі. — Що ж іще? Схоже, що він забрав Ешлі Локлен з її квартири, яку охороняли.

— Навіщо?

— Щоб поснідати. А потім пішов і залишив її в кафе саму. Її команда захисту написала офіційну скаргу. Вона хоче його відсторонити.

— Це буде на її совісті, — сказав Сіммонс. — У які ж ігри він грає?

Фінлі знизав плечима.

— Це ж Вульф, тому хто його знає? В офісі сьогодні він не з’явиться. Зараз я йду з ним на зустріч.

Сіммонс радше насолоджувався дитячими пустощами, які відбувалися під носом у боса.

— Якщо вона запитає, то я домовляюся про укриття для Ешлі Локлен, що власне так і є, — сказав Фінлі.

— Ми теж поїдемо, — сказав Сіммонс.

— Правда? — запитав Едмундс. — Куди?

— У мене все ще четверо людей зі списку, з якими я не зв’язався, — сказав Сіммонс. Один із них мертвий. Нам треба з’ясувати, хто саме.

***

Сіммонс і Едмундс почастувалися в пекарні «Ґреґз», про що свідчили крихти на тротуарі, які вони залишили по собі, наближаючись до третьої адреси у списку. Вони вже навідалися додому до судової стенографістки й дізналися, що вона померла від раку ще у 2012 році. Потім з’ясувалося, що Його Честь Суддя Тімоті Гарроґейт із дружиною емігрував до Нової Зеландії. На щастя, сусіди мали контактні дані його сина, який розбудив батьків серед ночі, щоб переконатися, що вони обоє живі та здорові.

Коли вони проходили повз Брансвік-сквер Ґарденс та попрямували до однакових цегляних таунхаусів у Ленсдоун Террес, із-за хмари визирнуло сонце. Вони знайшли потрібні двері й побачили, що вони відчинені. Едмундс голосно постукав, після чого вони зайшли до загального коридору із вітіюватим оздобленням. Вирізьблені прикраси вказували їм шлях нагору до «Пентхаусу», який вразив їх обох, адже був радше показним у чотириповерховій будівлі.

Коли Едмундс і Сіммонс піднімалися сходами, чулося дзвінке відлуння їхніх кроків. Потім вони вийшли до коридору, який вів до помешкання на горішньому поверсі. Стіни прикрашали вицвілі фотографії, на більшості з яких був зображений літній джентльмен у товаристві значно молодшої та привабливішої жінки в екзотичних місцях. Блондинка, яку обіймав чоловік на яхті, здавалося була не проти, однак на наступному фото на пляжі біля нього відпочивала рудоволоса в бікіні.

Із квартири долинув гучний гуркіт і, підійшовши ближче, вони побачили, що ці двері теж були відчинені. Обмінявшись стурбованими поглядами, вони тихо штовхнули двері. Похмурий передпокій теж хизувався такою ж незвичайною плиткою, як і коридор біля входу внизу. Вони прокралися повз зачинені двері до світла в кінці коридору і почули звук кроків на жорсткій дерев’яній підлозі.

— От же телепень! Я ж казала тобі не чіпати цього.

Едмундс зупинився. Вони із Сіммонсом впізнали ядучий коментар і зневажливий тон.

— Бакстер? — покликав Едмундс.

Випроставшись, він зайшов до головної кімнати, де Блейк навколішках збирав уламки вочевидь дорогої вази, яку щойно впустив.

Схоже, вони обоє розлютилися, коли до них приєдналися Едмундс і Сіммонс.

— Що в біса ви обоє тут робите? — запитала Бакстер.

— Рональд Еверет, зниклий присяжний на судовому засіданні Халіда, — сказав Едмундс.

— О.

— А ви?

— Я вже розповідала тобі раніше: калюжа крові, без тіла.

— Де?

— Скрізь.

Бакстер жестом вказала на підлогу позаду великого дивана. Ореол темної засохлої крові вкривав білу плитку навколо просоченого килима.

— Господи, — промовив Едмундс.

— Гадаю, тепер ми можемо бути впевнені, що містер Еверет більше не з нами, — бездушно сказала Бакстер.

Побачивши біля своїх ніг калюжу крові, Едмундс згадав одну з архівних справ, яку переглядав уночі: калюжа крові, тіла так і не знайшли. Неможливо, щоб це був просто збіг.

— Що? — запитала його Бакстер.

Він нікому не міг розповісти про своє приватне розслідування, аж доки не переконається, що знайшов щось конкретне.

— Нічого.

Едмундс глянув на годинник. Він пообіцяв Тіа вийти з нею повечеряти, однак усе одно міг би встигнути в архів, провести там годину й повернутися вчасно, якщо піде просто зараз.

— Цей безлад якось не в’яжеться з ретельними, точними стандартами нашого вбивці, — сказав Сіммонс. — У будинках інших жертв ми не знайшли жодної краплі крові.

— Можливо, він зовсім не такий безгрішний, яким ми його вважали, — сказав Едмундс, нахилившись, щоб роздивитися плями крові збоку на дивані. — Можливо, це просто була єдина жертва, яку він убив і розчленив удома, а інші частини речових доказів і досі розкидані десь по Лондону.